НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

ЩОДО СХИЛЬНОСТІ ОСІБ, ЯКІ МАЮТЬ ПСИХІЧНІ РОЗЛАДИ, ЩО НЕ ВИКЛЮЧАЮТЬ ОСУДНОСТІ, ДО ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ

О. В. Зайцев

* Публікується за виданням:
Зайцев О. В. Щодо схильності осіб, які мають психічні розлади, що не виключають осудності, до вчинення злочинів // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — Вип. 18. — С. 295–299.

Розглядаючи проблему кримінальної відповідальності осіб, які мають психічні розлади, що не виключають осудності, не можна залишити без уваги питання про залежність між відповідними психічними відхиленнями і окремими видами злочинів. Це питання цікаве тому, що по ньому в літературі немає єдиної думки.

Наприклад, Є. К. Краснушкін вважав, що форми психопатій можна поставити у взаємозв’язок з визначеними видами злочинів. Так, безвладні психопати, охоче займуть місце звичайних злочинців; психопати з тупими почуттями легше інших стають корисливими злочинцями; психопати, що відрізняються хворобливою дратівливістю і легко впадають в афективний стан по самих незначних приводах, найчастіше попадають у конфлікти з оточенням1. На цей же зв’язок вказував і В. М. Бєхтерєв2.

І. М. Фарбер, І. Н. Введенський, П. Б. Ганнушкін говорять про прямий зв’язок між психопатією і кримінальною поведінкою, причому перший називав психопатів криміноїдами3. Треба визнати, що ці висловлення є якоюсь мірою розвитком поглядів представників антропологічної школи кримінального права4, яких в радянський час критикували за «біологізацію» злочинності. Так, не можна не погодитися з думкою О. Є. Фрейерова, який відзначив, що «радянські судові психіатри, протягом багатьох років ведучи цілком виправдану в методологічному плані боротьбу з неоломброзіанськими поглядами, нерідко впадали в іншу крайність — цілком ігнорували психічні аномалії як можливе джерело небезпечних для суспільства дій»5. Цей докір відноситься і до деяких вчених-юристів, особливо до А. А. Герцензона, В. М. Кудрявцева, І. І. Карпеца6. Але вже в 70-і роки ХХ сторіччя І. С. Ной, всупереч сформованим ідеологічним стереотипам, зважився обнародувати і потім неухильно відстоювати відмінну від пануючої точки зору позицію: «У соціалістичному суспільстві соціальне середовище вже не може виступати тим зовнішнім фактором, що сам по собі здатний обумовити злочинну поведінку, як це має місце в експлуататорському суспільстві… і причини злочинності в суспільстві, що будує комунізм, мабуть, треба шукати в явищах іншого порядку»7. Криміналістів підтримали генетики. Так, В. Г. Ковпаков вважає, що «генетична участь у формуванні злочинної поведінки є, вона проглядається»8. Звичайно, в генах не закладена злочинна поведінка їхнього власника, але саме в них закладена визначена частина програми індивідуального розвитку людини, що зовсім не позбавлена «помилок» його попередника. Як помітив І. С. Ной: «Руссо був не правий, думаючи, що людина народжується чистим, як лист папера, на якому що завгодно може написати середовище. Для сучасної науки сьогодні вже безперечно, що немовля вступає в життя у певній мері «запрограмованим»9. Психіатрами, зокрема, не заперечується можливість успадкування деяких аномалій психіки. Відомо, наприклад, що у алкоголіків часто народжуються діти з різними фізичними дефектами, які значно впливають на формування їхнього способу життя, психічних особливостей, що можуть відігравати криміногенну роль. Багато дітей алкоголіків схильні до алкоголізму, що підвищує для них ризик протиправної поведінки. Відомо також, що ці діти часто народжуються недоумкуватими10.

Про взаємозв’язок між імпульсивною злочинною поведінкою і психічними розладами, що не виключають осудності, писав А. Ф. Зелінський, вказуючи, що аномалія знижує свідомий контроль за поведінкою, порушуючи тим самим субординацію установок особи виводячи на перший план несвідоме11. Дуже обережні у своїх оцінках Н. П. Дубинін, І. І. Карпец, В. М. Кудрявцев. З одного боку, вони зовсім не заперечують, що генетично заданий процес усуває можливість вибору варіанта поведінки, а з іншого боку — вважають, що тільки від самого суб’єкта залежить зміст скоєного вчинку, оскільки він здатен оцінити і врахувати істотні об’єктивні фактори навколишньої дійсності12. М. Г. Іванов вважає, що «біологічне і соціальне в людській поведінці рівнозначні, і перевага якому-небудь одному компоненту неприпустимо»13.

Представляється доцільним проаналізувати залежність між окремими психічними аномаліями й окремими видами злочинів. Так, за даними Ю. М. Антоняна і С. В. Бородіна, психопатів багато серед тих, що вчинили убивства, хуліганства, розбої і грабежі. Що стосується осіб, які страждають залишковими явищами травм черепа й органічних захворювань центральної нервової системи, то їх багато серед тих, хто вчинив грабежі, хуліганство, розбої й убивства. Олігофренів більше всього серед ґвалтівників і хуліганів, менше вони вчиняють убивства, крадіжки, розбої, грабежі14. Як видно, прямої залежності між психічними аномаліями й окремими видами злочинів немає. Розлади психіки можуть бути і спадкоємного й уродженого характеру, вони навіть можуть мати криміногенне значення, але це не означає, що їхня наявність є основною причиною злочину, а особи, що страждають ними, приречені на вчинення злочину. Інакше кажучи, з цього не виходить, що кожен злочинець — психічно хворий, як це вважав Ч. Ломброзо, і кожен психічно хворий — злочинець. Психічна аномалія може відігравати важливу роль при вчиненні злочину, але якщо вона є основною причиною суспільно небезпечних дій, то немає складу злочину і розглядати ці дії необхідно з медичної, психіатричної точки зору, а не кримінально-правової. Безсумнівно, що патологія психіки — це своєрідний каталізатор вчинення злочину, але тільки при наявності визначених соціальних умов, якими можуть бути і несприятливе середовище, відсутність корисних контактів і т. д.

Треба обов’язково вказати, що навколишнє середовище (у широкому розумінні) само по собі сприяє виникненню відхилень психіки. Насамперед, це відслідковується в юнацькому віці, який характеризується швидким фізичним і психічним ростом, підвищеною життєвою енергією, розвитком яскравих пристрастей і захоплень, над якими внутрішній контроль істотно послаблений15. А якщо підліток росте без батька чи з батьками-алкоголіками, то стає зрозумілим, чому саме в цьому періоді виявляються різні психічні аномалії, отут найбільша небезпека захворювання психічними хворобами. Підтвердженням вищесказаного є справа «красноярського Чикатила» Вадима Єршова, що займає 3-є місце по числу загублених життів після Чикатила і Михасевича. Єршов був латентним психопатом з дитинства, але ніхто цього не побачив, поки він не вчинив свої злочини. Хлопчику було п’ять років, коли розлучилися його батьки, причому дитина залишилася жити з батьком, який страждав шизофренією. Після його швидкої смерті хлопець переїхав до матері-алкоголічки, яка, в основному, і «виховувала» його. Через їхній будинок проходили нетверезі компанії, коханці матері16. Треба визнати, що попередні події в житті підлітка безсумнівно відбилися на його психічному здоров’ї.

Психічно неповноцінні особи іноді не витримують і мінімуму несприятливих зовнішніх умов. Так Є. К. Краснушкін по відношенню до психопатів і олігофренів писав, що для їхніх правопорушень буває досить «легкого вітерцю»17.

Безсумнівний вплив мають існуючі важкі суспільні соціально-економічні умови, що сприяють виникненню у осіб таких рис характеру, як егоїзм, примітивність, грубий тваринний характер інтересів. Є. К. Краснушкін відзначав, що вплив навколишнього середовища чинить зміни в організмі, які мають зворотну дію на психіку, і як на поганому ґрунті не може вирости здорова і сильна рослина, так і на цьому хворому внутрішньому середовищі організму, ураженого факторами аномального соціально-економічного середовища, не може рости і розвиватися головний мозок, у якому, насамперед, страждає його найбільш уразлива частина — кора, що є носієм асоціативних і винахідливих функцій людської психіки18. Таким чином, у підсумку всіх цих впливів середовища на людину, що діє часто не безпосередньо на мозок (психіку), а через весь організм, може вийти біологічно глибоко змінена неповноцінна особистість.

Солідарний з цією думкою В. М. Кудрявцев: «Спосіб життя людини тісно пов’язаний з функціонуванням малих соціальних груп, що представляють собою те безпосереднє середовище, у якому людина живе, виховується, діє. Це родина, школа, виробничий колектив, найближче оточення (родичі, друзі, знайомі)»19.

У книзі Ю. М. Антоняна і С. В. Бородіна приводиться досить цікава статистика, яка, з одного боку, деяким чином йде врозріз однобокості криміналістів, що вказують на соціальні детермінанти злочинної поведінки без розгляду психофізіологічних особливостей особистості, а з іншого підтверджує нерозривність біологічного і соціального. Автори пишуть: «Наше вибіркове дослідження злочинців із психічними аномаліями показує, що 14,3% родин, у яких вони виховувалися, є «позитивними» (зі слів опитаних і на думку тих, хто здійснював обстеження), 40,5% — «негативними», 35,7% «нейтральними», тобто там мали місце і позитивні, і негативні явища»20. Отже, злочинцями стають і при конкуренції позитивного і негативного приклада. Адже наявність 14,3% так званих «позитивних» родин означає, що в цих випадках злочинці підпадали під вплив більш сильних імпульсів, які були здатні відповідним чином настроїти психофізіологічну систему, ставши домінуючими.

Міркуючи разом із кримінологами про вплив соціального оточення на поведінкові реакції людини психофізіолог В. К. Вилюнас пише: «Було б неправильно думати, що людина як об’єкт тотального впливу по формуванню мотивації залишається пасивною істотою стосовно до створеної довкола неї виховної атмосфери. І, отже, категорично відкидати біологічні передумови злочинної поведінки не можна. На їхній основі формується соціальна інформація, перетворюючись поступово у риси характеру, у світогляд, у ставлення людини до людських цінностей, але в той же час твердження про фатальну схильність людини з психічними розладами до злочинної поведінки необґрунтовано».

Э. Э. Раска висловлює думку, що жоден з факторів злочинної поведінки сам по собі не є криміногенним. На його думку, у суспільстві немає таких економічних, соціальних, духовних процесів і явищ, що однозначно, завжди і скрізь породжували б злочинність. Злочинність породжується визначеним сполученням цих факторів. «У зв’язку з цим, в умовах нашого суспільства було б, власне кажучи, вірніше говорити не про причини злочинності, а про функціональні зв’язки між визначеними сторонами функціонування суспільного організму і злочинністю»21. Н. Ф. Кузнєцова вважає, що причини в соціальній детермінації завжди об’єктивні, стосовні до сфери свідомості і соціальної психології. У силу цього тільки найближча причина заслуговує того, щоб її називати причиною. Всі інші детермінанти, у тому числі й об’єктивні фактори, автор визнає лише умовами злочинності і причинами причини, але не самого злочину як кінцевого результату22.

Як представляється, в людині в діалектичній єдності поєднується соціальне і біологічне. Людині притаманні біологічні потреби, інстинкти, що впливають на її поведінку, проходячи соціальний фільтр і видозмінюючи її. Кожна людина має визначену структуру характеру, яка визначає її вчинки, думки й ідеї. Отже, ряд злочинів мають під собою біолого-психологічний ґрунт, хоча прояв тих чи інших індивідуальних особливостей характеру, закладених з народження, регулюється так чи інакше соціальними умовами, у яких знаходиться даний індивід. Зі зміною умов змінюється і регулювання. Людині з народження притаманні ті чи інші похилості, а соціальне середовище виступає їх регулятором.

Соціальна сфера є формуючою, відповідальною за зміст психічних процесів, специфічною детермінантою розвитку і функціонування людської психіки. При цьому вплив соціальної реальності на психіку не переходить у реальність психічну — зовнішні причини діють опосередковано через внутрішні умови, які є сукупністю біологічних і психологічних особливостей, що відображають узагальнену реальність.

Основа особистості укладається в її соціальності, що виявляється в її діяльності. Будучи опосередкованим соціальним біологічне, спадкоємне і придбане, постійно впливає на свідомість особистості. Біологічне як би вплітається в систему особистості, а не залишається стороннім елементом. Найбільший вплив на психологічні властивості особистості чинить психофізична система, її вплив визначає активність і спосіб поведінки.

Таким чином, психофізіологічні особливості, на які накладаються соціальні імпульси відповідної спрямованості і породжують злочинність, що знаходить підтвердження в дослідженнях фахівців. Так, наприклад, А. М. Костенко пише: «На нашу думку, діалектика співвідношення біологічного і соціального в людині — це діалектика співвідношення матриці і процесу; біологічне — це матриця, соціальне — це процес, що відбувається на цій матриці, діалектика зв’язку матриці і процесу укладається в опосередкуванні прояву матриці процесом, що відбувається на ній. Виходячи з цієї діалектики, у людині біологічне — це умова, потрібна для існування (виникнення і прояву) соціального, тобто модусу особистості»23.

Таким чином, соціальні імпульси, самі по собі, не в змозі породити злочинця. Вони можуть тільки створити необхідні умови для цього. Лише накладаючись на психофізіологічні особливості особистості, що можуть бути або успадкованими, або придбаними, можна з великою часткою впевненості припускати, що людина встане на шлях вчинення злочинів. У даному контексті актуальними представляються зауваження російського дореволюційного криміналіста Д. А. Дриля: «аналізуючи той чи інший злочин, неважко переконатися, що, крім загальних соціально-економічних факторів, скрізь мають місце і найближчі фактори, які, власне і вирішують остаточно питання про вчинення того чи іншого злочину даною особою. Зрештою, злочин є неминучим результатом дії цілого ряду загальних чи найближчих факторів. От чому, скільки б цифр не приводила соціально-економічна статистика на користь того чи іншого загального впливу на розвиток злочинності в населенні, вплив найближчих зовнішніх факторів, що діють у кожному випадку на особистість, дорівнює характеру самої особистості, на якій відбилося все її минуле життя та умови її розвитку, які стосовно впливу спадковості, не можуть бути ігноровані ні в якому випадку»24.

Соціальні імпульси у виді впливу соціального середовища, накладаючись на психофізіологічні особливості суб’єкта, спроможні породити поведінку визначеного роду. Однак і соціальна цілеспрямованість, і біологічна природа є лише умовами, і окремо одне від одного злочин не детермінують. Психофізіологічний дисбаланс процесів сам по собі зовсім не визначає фатальної неминучості злочинної поведінки, точно так як негативні соціальні імпульси обов’язково не тягнуть девіантні реакції, але сукупність соціо-біологічних факторів у стані породити злочинця.


    Примітки

  1. Див.: Краснушкин Е. К. Судебно-психиатрические очерки. — М. — С. 14.
  2. Див. про це: Краснушкин Е. К. Избранные труды. — М. — С. 91.
  3. Див. про це: Иванов Н. Г. Аномальный субъект преступления. — М. — С. 128.
  4. Див.: Ломброзо Ч. Преступность и эпилепсия // Юридический вестник. — 1887. — № 5. — С. 3–15; Ферри Э. Уголовная социология. — СПб, 1910. — Ч. 1. — С. 230.
  5. Фрейеров О. Е. О социальной опасности больных олигофренией и основные принципы судебно-психиатрической экспертизы этих лиц // Второй Всесоюзный съезд невропатологов и психиатров 11–16 декабря 1967 года: Материалы к съезду. — М., 1967. — С. 267–268.
  6. Див.: Герцензон А. А. Предмет, метод и система советской криминологии. — М., 1962. — С. 10, 23–24; Вопросы борьбы с преступностью. — М, 1967. — Вып. 5. — С. 46–47, 49; Советская криминология / Отв. ред. А. А. Герцензон, И. И. Карпец, В. Н. Кудрявцев. — М., 1966. — С. 5, 22; Карпец И. И. О природе и причинах преступности в СССР // Советское государство и право. — 1966. — № 4. — С. 86; Карпец И. И. О методологии в уголовном праве и криминологических исследованиях // Советское государство и право. — 1964. — № 4. — С. 96–97.
  7. Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. — Саратов, 1975. — С. 136.
  8. Цит. за: Иванов Н. Г. Аномальный субъект преступления. — М. — С. 127.
  9. Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. — 1975. — С. 79.
  10. Див.: Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступное поведение и психические аномалии. — 1998. — С. 40.
  11. Див.: Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. — Харьков: Вища школа, 1986. — С. 84.
  12. Дубинин Н. П., Карпец И. Н., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение, ответственность. — М.: Политиздат, 1982. — С. 84.
  13. Иванов Н. Г. Социальное и биологическое в преступном поведении // Советская юстиция. — 1993. — № 9. — С. 26.
  14. Див.: Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступное поведение и психические аномалии. — 1998. — С. 64–65.
  15. Антонян Ю. М. Социальная среда и формирование личности преступника (неблагоприятные влияния на личность в микросреде): Учебное пособие. — М.: Академия МВД СССР, 1975. — С. 20–37.
  16. Див.: Терентьев Д. Конец «красноярского Чикатило» // Калейдоскоп. Вне закона. — 2000. — № 40. — С. 3.
  17. Див.: Краснушкин Е. К. Что такое преступник? // Преступник и преступность. — М., 1926. — С. 13.
  18. Краснушкин Е. К. Что такое преступник? // Преступник и преступность. — М., 1926. — С. 12.
  19. Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность. — М., 1986. — С. 211.
  20. Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность. — М., 1986. — С. 42.
  21. Раска Э. Э. Борьба с преступностью и социальное управление. — Таллин, 1985. — С. 31.
  22. Див.: Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминологической детерминации. — М., 1984. — С. 13–16.
  23. Костенко А. Н. Принцип отражения в криминологии. — Киев, 1986. — С. 35.
  24. Дриль Д. А. Учение о преступности и мерах борьбы с нею. — СПб, 1912. — С. 540–541.

Адреса для листування:
tavr@rambler.ru

Консультації з питань судово-психіатричної експертизи
Висновки фахівця з судової психіатрії у кримінальних та цивільних справах


© «Новости украинской психиатрии», 2005
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211