1. Що таке опіоманії і чому саме вони стали одним з головних об’єктів цього аналітичного огляду? Вступ для нефахівців в галузі наркології

Опіоманії — це наркоманії, що виникають внаслідок вживання опіоподібних речовин (опіоїдів). До опіоїдів, в широкому розумінні цього слова, належать власно алкалоїди опійного маку (морфін, кодеїн та ін.), а також низка напівсинтетичних (героїн, етилморфін та ін.) і цілком синтетичних (метадон, трамадол та ін.) речовин, що специфічно взаємодіють із опіатними рецепторами головного мозку і таким чином реалізують свій наркотичний ефект. Домінуючим видом опіоїдів в Україні залишається кустарна витяжка з макової соломки, оброблена оцтовим ангідридом. Внаслідок такої обробки морфін, що міститься у маковій соломці, перетворюється на діацетилморфін, комерційна назва якого — героїн. Таким чином, найбільш поширеною опіоманією в нашій країні є героїнізм. Правда, останнім часом все більшу частку опіоманів складають хворі, залежні від трамадолу та інших офіцінальних опіоїдів, які через порушення рецептурного режиму відносно вільно доступні в аптеках. Опіоманії супроводжуються формуванням тяжкого синдрому відміни («ломки»), що змушує залежних від опіоїдів осіб звертатися по медичну допомогу. Окрім того, опіоманам потрібно чимало грошей на придбання наркотиків, що штовхає їх на скоєння корисних злочинів, внаслідок чого вони потрапляють у поле зору правоохоронців. Від опіоманії однієї особи страждає вся її родина. Ось чому цілком справедливо стверджується, що будь-яка опіоманія — це не та хвороба, яку можна приховувати нескінченно довго. Внаслідок наведених обставин опіоманії є найбільш повно задокументованим видом наркоманій. Досить сказати, що частка опіоманів серед всіх хворих на наркоманії, що знаходяться на обліку в наркологічних диспансерах, складає близько 90%. Окрім того, домінуючим шляхом вживання опіоїдів є ін’єкційний шлях, який є одним із головних способів передачі ВІЛ-інфекції. Все сказане вище зумовило те, що одним із головних об’єктів цього аналітичного огляду стали саме опіоманії.

2. Стаж наркотизації опіоманів на момент їхнього виявлення та реконструкція реального поширення опіоманій в Україні

Скільки саме може тривати період прихованого (від медичної статистики) розвитку опіоманії і чи залежить він від волі хворого (наприклад, від наявності в нього бажання лікуватися)? Відповіді на ці запитання одержані за допомогою системи моніторингу наркоманій, яка постійно працює в Інституті неврології, психіатрії та наркології АМН України з 1994 року. Було оцінено стаж наркотизації на момент первинного виявлення у опіоманів, які звернулись по наркологічну допомогу: самостійно (особи, які мали власне бажання лікуватися), за ініціативою членів сім’ї, лікувальних закладів або адміністративних органів (особи, які не мали власного бажання лікуватися) [1].

Встановлено, що розподіли хворих по стажу наркотизації на момент виявлення в зазначених групах співпадають (рис. 1).

Рис. 1. Розподіл хворих за стажем наркотизації в групах з різним джерелом звернення по медичну допомогу

Примітка.
Всього вивчено 49 926 первинних повідомлень про хворих с вперше у житті встановленим діагнозом опіоманії, що надійшли протягом 1998–2001 рр. Розподіли нормовані за чисельністю груп (за 100% приймалась чисельність відповідної групи) [1].

Це свідчить про те, що тривалість прихованого (від медичної статистики) розвитку опіоманії майже не залежить від волі хворого, від його бажання лікуватися. Коли хворий вичерпує, умовно кажучи, «ресурс приховування хвороби», він:

• або приходить до висновку, що не може впоратись із власною залежністю від наркотику і самостійно звертається по наркологічну допомогу,
• або підриває психологічний та економічний добробут своїх родичів і в цьому разі ініціатором госпіталізації стає сім’я,
• або через стан фізичного здоров’я має звертатися по медичну допомогу до лікарів загальної практики, які направляють його в наркологічний заклад,
• або через соціальну деградацію і фінансові проблеми починає скоювати корисні злочини і потрапляє у поле зору правоохоронців, які і стають в цьому випадку ініціаторами лікування.

Помітно (рис. 1), що переважна більшість хворих на опіоманію виявляється протягом перших 6 років з моменту початку наркотизації, причому найбільша частка з них — протягом другого року. Встановлено також, що середній стаж наркотизації хворих на момент виявлення протягом останніх років має тенденцію до збільшення (рис. 2).

Рис. 2. Середній стаж наркотизації на момент первинного виявлення хворих на опіоманії (постанови на наркологічний диспансерний облік) протягом 1989–2004 рр.

На нашу думку, це пов’язано з розвитком анонімних форм надання медичної допомоги. На відносно ранніх стадіях наркоманії хворі через цілком зрозумілі причини віддають перевагу саме анонімному лікуванню. Але згодом, коли під тиском наркоманії, що триває, пацієнти виснажуються психологічно, фізично, економічно і соціально, вступають в конфлікт із законом — анонімність перестає бути актуальною. В ряді випадків анонімність лікування навіть стає перепоною на шляху сприятливого вирішення актуальних для хворого юридичних питань. Наприклад, суд скоріше визнає знайдені у особи наркотики призначеними для власного вживання в разі, якщо відомо, що ця особа лікувалась від наркоманії, ніж у протилежному випадку.

Як бачимо, анонімна форма лікування не перешкоджає наркологічному обліку хворих на наркоманії, як такому. Вона лише збільшує час, який проходить з моменту початку наркотизації до моменту постанови на диспансерний наркологічний облік (у порівнянні з початком 90-х років минулого століття — приблизно на 1 рік).

Таким чином, майже всі дійсно хворі на опіоманію (не епізодичні споживачі), за винятком тих, хто швидко помер протягом періоду прихованого (від медичної статистики) розвитку хвороби, рано чи пізно потрапляють на наркологічний диспансерний облік. На основі цього постулату, а також на основі інформації про величину середнього стажу наркотизації на момент виявлення, можна реконструювати реальну захворюваність на опіоманії (щорічну кількість нових випадків) в країні [2, 3]. Результати цієї реконструкції вже наводились у попередньому випуску аналітичного огляду [4], тому нижче подано оновлену версію реконструкції, що враховує зміни, які відбулись протягом минулого року (рис. 3).

Рис. 3. Зареєстрована захворюваність на опіоманії і реконструйована реальна захворюваність на опіоманії в Україні протягом 1985–2004 рр.

Не можна не відмітити парадоксальну, на перший погляд, ситуацію — реконструйована величина реальної кількості нових випадків захворювання на опіоманії в 2004 році вперше за весь період спостережень виявилася меншою, ніж захворюваність, зареєстрована наркослужбою МОЗ України (рис. 3).

Але детальний аналіз показує, що нічого парадоксального в цій ситуації немає. В першому випуску аналітичного огляду [4] вже було сказано про те, що офіційна статистика постійно відстає від реальної ситуації саме на величину «наркотичного стажу», який встигають придбати хворі до моменту виявлення. Прямим наслідком такого відставання є те, що в фазі зростання епідемії реальна захворюваність перевищує зареєстровану (рис. 4, фаза «А»), а в фазі зворотного розвитку епідемії, навпаки, зареєстрована захворюваність перевищує реальну (рис. 4, фаза «Б»). Таке відбувається через те, що продовжують реєструватися особи, які захворіли ще кілька років тому, «на гребні» реальної епідемії.

Рис. 4. Схематичне зображення відставання зареєстрованої захворюваності від реальної захворюваності. Пояснення в тексті

Результати реконструкції реальної поширеності опіоманій, виконані на основі реконструйованої захворюваності, так само вже наводились у попередньому випуску аналітичного огляду [4], тому подана нижче версія реконструкції відрізняється лише доповненнями, що стосуються минулого року (рис. 5).

Рис. 5. Зареєстрована поширеність опіоманій і реконструйована реальна поширеність опіоманій в Україні протягом 1985–2004 рр.

Як свідчать розрахунки, протягом 1985–2004 рр. реальна поширеність опіоманій перевищувала зареєстровану в 1,4–2,2 рази. Таким чином, поширені уявлення про те, що реальна кількість хворих на наркоманію в 8–15 разів більше, ніж зареєстрована, до опіоманій не відносяться. Що стосується інших видів наркоманій, наприклад гашишизму, то для оцінки їх реальної поширеності сьогодні просто не вистачає даних. Для цього потрібні масштабні і, безумовно, недешеві епідеміологічні дослідження.

Звертає на себе увагу (рис. 5) те, що в 2004 році, вперше за весь період спостереження, відбулось зменшення абсолютної кількості хворих на опіоманії, що знаходяться на диспансерному обліку. За уточненими протягом року даними реконструкції, максимум чисельності всієї популяції хворих на опіоманії в нашій країні був пройдений раніше — в 2002 році.

Складається таке враження, що поширеність опіоманій врешті досягла свого максимуму і тепер можна очікувати на стабілізацію, а можливо і на її зворотній розвиток (про це детальніше нижче).

3. Співвідношення поміж епідеміологічними показниками розповсюдження залежності від алкоголю і опіоїдів в Україні

Питання співвідношення поміж епідеміологічними показниками розповсюдження залежності від алкоголю і опіоїдів в Україні детально розглядалися у попередньому випуску аналітичного огляду [4], тому нижче розглянуто лише ті зміни, що відбулись протягом минулого року.

Зворотні відносини поміж динамікою поширеності опіоманій і динаміки поширеності алкоголізму, що спостерігались протягом останніх двадцяти років (поширеність опіоманії невпинно зростала, а поширеність алкоголізму, за даними офіційної статистики, так само невпинно зменшувалась), залишились у минулому. Останнім часом спостерігалась тенденція до зменшення поширеності як алкоголізму, так і опіоманій (рис. 6).

Рис. 6. Динаміка зареєстрованої поширеності опіоманій та алкоголізму в Україні протягом 1985–2004 рр.

Внаслідок цього зупинилось зростання частки хворих на опіоманії у співвідношенні з хворими на алкоголізм (рис. 7).

Рис. 7. Співвідношення поширеності опіоманій та алкоголізму в Україні протягом 1985–2004 рр. (за 100% прийнята сумарна поширеність алкоголізму та опіоманій)

Як і в минулому році, за ознакою поширеності алкоголізму лідирують Чернігівська, Хмельницька та Херсонська області. Аналогічним чином найменша поширеність алкоголізму зберігалась в Миколаївській та Івано-Франківській областях, а також в місті Києві (рис. 8).

Рис. 8. Поширеність алкоголізму в областях України (2004 р.)

Не відбулось значних змін і у рейтингу областей за ознакою поширеності опіоманій. Перші позиції, як і минулого року, належать Дніпропетровській, Одеській областям та місту Києву, а останні — Закарпатській, Тернопільській і Львівській областям (рис. 9).

Рис. 9. Поширеність опіоманій в областях України (2004 р.)

В результаті найбільше співвідношення «опіоманії/алкоголізм» спостерігається в місті Києві, Миколаївській та Дніпропетровській областях, де частка хворих на опіоманію складає 20–25%, а найменше — в Закарпатській, Харківській та Львівській областях де частка опіоманій не перевищує 2,5% (рис. 10).

Рис. 10. Співвідношення поширеностей алкоголізму та опіоманії в областях України в 2004 р. (за 100% прийнята сумарна поширеність алкоголізму та опіоманій)

4. Поширення залежності від алкоголю та наркотиків в Україні протягом 1976–2004 рр. з точки зору популяційної екології (динаміка Ферхюльста)

Розвиток популяції хворих, залежних від психоактивних речовин (алкоголю, наркотиків і т. п.) можна розглядати як окремий випадок розвитку будь-якої популяції. З одного боку: кожний залежний від психоактивних речовин хворий протягом свого життя рекрутує певну кількість нових споживачів алкоголю або наркотиків (еквівалент розмноження), з іншого — існують обставини, які обмежують зростання чисельності такої популяції (зусилля держави, спрямовані на профілактику станів залежності, лікування хворих наркологічного профілю, загибель хворих, боротьба з незаконним обігом наркотиків тощо).

Тому було висунуто гіпотезу про те, що для опису процесу поширення залежності від психоактивних речовин може бути використано математичний апарат популяційної екології, а саме рівняння Ферхюльста.

П. Ф. Ферхюльст — бельгійський вчений першої половини XIX століття — показав [5–7], що динаміку розвитку популяції в середовищі, яке стримує її ріст, можна описати рівнянням:

Δn = m · n – r · n²,

де n — поточна чисельність популяції;
Δn — темп зростання популяції при поточній чисельності n;
m та r — розрахункові коефіцієнти.

Рівняння Ферхюльста є типовим квадратним двочленом. Перший член цього рівняння — m · n (мальтузіанський член) описує ріст популяції на самому початку її розвитку, коли вона ще не зустрічає істотного опору з боку середовища (графіки необмеженого мальтузіанського зростання популяції в системах координат «чисельність–приріст» і «час–чисельність» подано на рис. 11). Другий член рівняння Ферхюльста r · n² описує опір середовища, який обмежує темп зростання популяції. Саме опір середовища стабілізує чисельність популяції на певному рівні, при цьому динаміка росту популяції в системі координат «чисельність–приріст» приймає вигляд параболи, а в системі координат «час–чисельність» — S-образної характеристичної кривої (рис. 12).

Зайвим аргументом на користь використання зазначеного математичного апарату в заявлених цілях була саме S-образна форма графіку динаміки поширення опіоманій (рис. 5).

Аналіз процесів поширення алкоголізму та опіоманій проводився шляхом апроксимації (наближеного математичного опису) наявних епідеміологічних даних (офіційна статистика МОЗ УРСР–України протягом останніх трьох десятиліть) квадратними рівняннями. Апроксимація (підбір розрахункових коефіцієнтів m та r в рівнянні Ферхюльста) виконувалась методом найменших квадратів за допомогою електронних таблиць Excel з програмного пакету MS Office 2003. Поточний щорічний приріст кількості хворих розраховувався як різниця поміж поширеністю у поточному році і поширеністю у попередньому році.

Динаміку поширення алкоголізму в УРСР–Україні протягом 1971–2004 рр. подано на рис. 13.

Рис. 13. Залежність щорічного приросту кількості хворих на алкоголізм від поточної поширеності алкоголізму в Україні протягом 1971–2004 рр. (рівняння апроксимації: y = –0,0000004x² + 0,3804x – 35356, показник достовірності апроксимації: R² = 0,9346)

Умовні позначення:
зареєстрована динаміка поширення алкоголізму;
крива, що апроксимує зареєстровану динаміку.

Примітка.
Апроксимовано данні за 1971–1985 роки.

Помітно, що динаміка поширення алкоголізму в Україні може бути дуже добре апроксимована (показник достовірності апроксимації R² = 0,9346) квадратним рівнянням з моменту початку спостереження до моменту досягнення максимальної поширеності (1985 рік). Це квадратне рівняння трохи відрізняється від класичного рівняння Ферхюльста, оскільки містить у собі третій член. Введення цього третього члена стало потрібним тому, що ріст кількості хворих на алкоголізм почався не з нуля, як це передбачає класична модель Ферхюльста, а зі 100 тисяч (перший перетин кривої апроксимації з віссю поширеності на рис. 13). З цього слідує, що епідемія алкоголізму в УРСР почалась десь в 60-х роках минулого століття з відносно стабільної популяції хворих, чисельністю близько 100 тисяч осіб. Можна було б припустити, що цей ріст є простим наслідком створення наркологічної служби, яка почала систематичний облік хворих. Однак, служба була створена лише в 1975 році, тобто вже після початку епідемії. Таким чином, ріст кількості хворих на алкоголізм, про який йдеться, не є артефактом реєстрації. На нашу думку, цей ріст є наркологічним наслідком стану так званого «застою» в пізньорадянському суспільстві.

Як було вже сказано, динаміка поширення алкоголізму в Україні може бути апроксимована квадратним рівнянням лише до моменту досягнення максимальної поширеності. При цьому максимальна зареєстрована поширеність (881 745 хворих на алкоголізм в 1985 році) склала 92,8% від теоретичного ліміту, одержаного в результаті апроксимації (другий перетин кривої апроксимації з віссю поширеності — близько 950 000 хворих на алкоголізм).

Після того, як епідемія алкоголізму набула свого найбільшого розвитку, почалось невпинне зменшення кількості хворих, що вже неможливо описати рівнянням Ферхюльста і що свідчить про зміну базових умов. На нашу думку, це зменшення поширеності алкоголізму, яке бере свій початок в останні роки існування Радянського Союзу, є наслідком декількох обставин. По-перше: 1985–1989 рр. — це період так званої «перебудови» і інтенсивного розвитку кооперативного руху в країні, коли велика кількість людей одержала можливість займатись самостійною економічною діяльністю і нести власну відповідальність за свою долю. По-друге: саме в ці роки мала місце відома антиалкогольна компанія. По-третє: почався стрімкий розвиток епідемії наркоманій, що призвело до переключення певної частини потенційних споживачів алкоголю на вживання інших психоактивних речовин, зокрема наркотиків. По-четверте: з початку 90-х років минулого століття розпочалось абсолютне зменшення населення країни (депопуляція, яка триває дотепер), що, зрозуміло, супроводжувалось зменшенням популяції осіб, схильних до залежності від будь-яких психоактивних речовин. Таким чином бачимо, що динаміка Ферхюльста може бути використана для математичного опису лише того періоду поширення залежності від алкоголю (як буде показано нижче, і від інших психоактивних речовин), коли епідпроцес ще не набув свого максимального розвитку.

Динаміку поширення наркоманій в УРСР–Україні протягом 1976–2004 рр. подано на рис. 14.

Рис. 14. Залежність щорічного приросту кількості хворих на наркоманію від поточної поширеності наркоманій в Україні протягом 1976–2004 рр. (рівняння апроксимації: y = –0,000002x² + 0,2253x – 601,01, показник достовірності апроксимації: R² = 0,7596)

Умовні позначення:
зареєстрована динаміка поширення наркоманій;
крива, що апроксимує зареєстровану динаміку.

Помітно, що динаміка поширення наркоманій в Україні задовільно апроксимується квадратним рівнянням, однак якість цієї апроксимації (показник достовірності апроксимації R² = 0,7596) трохи нижче, ніж якість апроксимації динаміки поширення алкоголізму (це пов’язано із меншою абсолютної кількістю хворих на наркоманію у порівнянні з кількістю хворих на алкоголізм і, відповідно, з відносно більшою питомою вагою випадкових флуктуацій епідпоказників). Як і у випадку із алкоголізмом, оптимальним рівнянням апроксимації поширення наркоманій є квадратний трьохчлен, що свідчить про наявність стабільної популяції хворих на початку розвитку епідемії. Її чисельність — 4–5 тисяч осіб (перший перетин кривої апроксимації з віссю поширеності на рис. 14). Виходячи з результатів апроксимації, популяція хворих на наркоманію в Україні має досягти максимуму тоді, коли її чисельність складе 100 тисяч осіб (другий перетин кривої апроксимації з віссю поширеності на рис. 14). Сучасна кількість хворих на наркоманію складає 85 006, тобто 85% від теоретичного ліміту. Однак, з огляду на динаміку епідемії алкоголізму (рис. 13), яка почалась істотно раніше і у своєму розвитку пройшла набагато далі, можна припустити, що теоретичний ліміт досягнуто не буде. Це тим більш вірогідно, що народжуваність зараз приблизно в два рази нижче, ніж в останні роки існування Радянського Союзу.

Графіки, що ілюструють динаміку поширення наркоманій в окремих адміністративно-територіальних одиницях України, подано на рис. 15–28 (умовні позначення на цих рисунках такі ж самі, як і на рис. 13–14).

Аналіз динаміки епідеміологічних показників засобами популяційної екології переконує в тому, що переважна більшість адміністративно-територіальних одиниць України або наблизилась до прогнозованого максимального рівня поширення наркоманій, або вже досягла його і тепер демонструє зворотній розвиток.

Відносно далекою від стабілізації залишається ситуація в Кіровоградській, Луганській, Рівненській та Тернопільській областях а також в місті Києві.

Що стосується Івано-Франківської області і міста Севастополь, то в цих адміністративно-територіальних одиницях динаміка епідеміологічних показників є такою, що її не можна задовільно описати за допомогою рівнянь Ферхюльста. Зведені результати апроксимації рівняннями Ферхюльста даних про поширення наркотичної залежності в окремих адміністративно-територіальних одиницях України подані нижче у таблиці і на рис. 29.

Таблиця 1

Співвідношення найбільших зареєстрованих (протягом з 1976–2004 рр.) поширеностей наркоманій до очікуваних максимальних в адміністративно-територіальних одиницях України

Примітки.
* — через особливості динаміки епідеміологічного процесу зробити прогноз неможливо;
** — місто Київ подано у рейтингу двічі, оскільки можливі два сценарії подальшого розвитку подій (див. рис. 27).

Рис. 29. Співвідношення найбільшої зареєстрованої (протягом 1976–2004 рр.) і максимальної очікуваної поширеності наркоманій в адміністративно-територіальних одиницях України (в порядку зменшення максимальної очікуваної поширеності)

Примітки.
* — місто Київ подано у рейтингу двічі, оскільки можливі два сценарії подальшого розвитку подій (див. рис. 27);
** — через особливості динаміки епідеміологічного процесу зробити прогноз неможливо.

5. Деякі розрахунки щодо реальної поширеності ВІЛ-інфекції в Україні, дійсний «внесок», який роблять в неї зараз ін’єкційні наркомани та про очікувану ефективність програм замісної терапії

Відомо, що епідеміологічна обстановка в Україні, пов’язана із поширенням ВІЛ/СНІД продовжує погіршуватись. З цього приводу доцільно розглянути два питання.

1. Чи залишаються на сьогодні в Україні ін’єкційні наркомани дійсно вирішальною рушійною силою цього процесу, як часто про це доводиться чути?
2. Чи дійсно програми замісної терапії наркотиками, які наполегливо пропонуються до впровадження, зможуть істотно вплинути на процес поширення ВІЛ-інфекції в країні?

За даними Інституту епідеміології та інфекційних хвороб (головної організації в країні щодо моніторингу поширення ВІЛ-інфекції) в 2004 році всього було виконано 2 501 132 аналізи на ВІЛ-інфекцію, при цьому 23 087 з них виявились позитивними. Із цієї загальної кількості 32 184 аналізи було виконано серед ін’єкційних споживачів наркотиків, 4 754 з яких виявились позитивними. Таким чином, частка ВІЛ-інфікованих ін’єкційних споживачів наркотиків серед загальної кількості ВІЛ-інфікованих обстежених в 2004 році склала 20,6% (4754 / 23 087 × 100%). Це набагато менше, ніж наприкінці 90-х років XX століття, коли частка ВІЛ-інфікованих ін’єкційних наркоманів серед загальної кількості виявлених ВІЛ-інфікованих осіб складала 70% і навіть більше.

Однак, 2 501 132 аналізи, про які йшлося вище, були виконані в країні, де мешкають 47 442 079 громадян. Таким чином, в 2004 році обстеженням було охоплено 5,3% населення (250 1132 / 47 442 079 × 100%). Водночас, за розрахунками фахівців Інституту неврології психіатрії та наркології АМН України, загальна (а не зареєстрована) популяція ін’єкційних споживачів наркотиків, переважно, опіоманів, складає близько 140 тисяч осіб (рис. 5). Це означає, що в 2004 році було обстежено приблизно 23,0% популяції ін’єкційних споживачів наркотиків (32 184 / 140 000 × 100%), що мешкають в країні. Не складно порахувати, що популяція ін’єкційних споживачів наркотиків обстежена в 2004 році в 4,3 рази повніше (23,0% / 5,3%), ніж все населення країни. Подібне співвідношення мало місце і в попередні роки. З цього слідує, що при тотальному обстеженні всього населення країни частка ін’єкційних споживачів наркотиків серед загальної кількості ВІЛ-інфікованих впаде пропорційно повноті обстеження відповідних груп. Тому, навіть якщо, за припущенням, програма замісної терапії наркотиками повністю відверне хворих на наркоманію від ін’єкційного вживання наркотиків (що само по собі нереально), її загальний вплив на подальше поширення епідемії ВІЛ-інфекції буде мінімальним.

До цього слід додати, що, за даними МОЗ України, абсолютна кількість нових випадків захворювання на опійну наркоманію (найбільш поширений вид ін’єкційної наркоманії) починаючи з 2001 року неухильно зменшується (рис. 5). Підкреслимо, що цей результат досягнуто без запровадження програм замісної терапії наркотиками. Він є наслідком покращення загальної соціально-економічної ситуації в країні, зусиль наркологів та правоохоронців, а також зменшення кількості потенційних споживачів наркотиків серед населення (внаслідок зменшення народжуваності і постаріння населення, що триває з початку 90-років).

Висновки

1. Показано, що анонімне лікування, якому хворі на опіоманії віддають перевагу на відносно ранніх стадіях захворювання, а також наявність чи відсутність у них бажання лікуватися в довгостроковій перспективі не перешкоджають їх диспансерному обліку. Зазначені фактори лише збільшують тривалість прихованого (від медичної статистики) розвитку опіоманії, оскільки чергова госпіталізація в решті решт все одно здійснюється не анонімно. Це спостереження вказує на безпідставність «статистичного нігілізму» (який останнім часом набуває все більшого поширення навіть серед фахівців-наркологів), а також створює підґрунтя для коректної реконструкції реальної поширеності опіоманій в країні на основі зареєстрованих даних.
2. Для підвищення якості згаданих вище реконструкцій необхідно негайно відновити обіг «Первинного повідомлення про хворого з вперше у житті встановленим діагнозом наркоманії (токсикоманії)». З цієї статистичної форми можна одержати критичну для таких реконструкцій інформацію про стаж наркотизації на момент первинного виявлення, а також інші важливі для справи протидії наркоманіям відомості.
3. Встановлено, що реконструйована величина реальної кількості нових випадків захворювання на опіоманії в 2004 році вперше за весь період спостережень виявилася меншою, ніж захворюваність, зареєстрована наркослужбою МОЗ України. Показано, що це наслідок вступу епідемії опіоманій в фазу зворотного розвитку. Про початок зворотного розвитку епідемії опіоманій в Україні свідчать також і результати аналізу поширеності цього захворювання — вперше за весь період спостереження зменшилась зареєстрована поширеність опіоманій (з 76 911 осіб в 2003 році до 75 254 в 2004 році). За даними останньої реконструкції, реальна поширеність опіоманій в країні зменшується вже протягом останніх двох років.
4. Доведено, що розвиток популяції хворих залежних від психоактивних речовин можна розглядати як окремий випадок розвитку будь-якої популяції і тому для аналізу процесів поширення алкоголізму та наркоманій можна використовувати засоби популяційної екології, зокрема рівняння Ферхюльста. Показано, що рівняння Ферхюльста дозволяють встановити фазу епідемічного процесу і зробити прогноз на майбутнє, як для країни у цілому, так і для її окремих адміністративно-територіальних одиниць.
5. Якщо врахувати повноту обстеження на ВІЛ-інфекцію ін’єкційних наркоманів і повноту обстеження решти населення, виявляється, що сьогодні ВІЛ-інфіковані ін’єкційні наркомани вже не є вирішальною рушійною силою епідемії. Це означає що впровадження програм замісної терапії наркотиками істотно не вплине на подальше поширення ВІЛ-інфекції в нашій країні.

Література

1. Линский И. В. Продолжительность наркотизации на момент выявления и её клиническое значение // Таврический журнал психиатрии. — 2000. — Т. 4, № 3. — С. 96–98.
2. Первомайский Э. Б., Линский И. В. Реконструкция реальной распространённости опиоманий с помощью системы мониторинга эпидемиологических показателей в Украине // Архів психіатрії. — 1998. — № 1. — С. 24–30.
3. Линский И. В. Метод и результаты реконструкции динамики распространения опиоманий в Украине с 1981 по 1998 гг. // Таврический журнал психиатрии. — 1999. — Т. 3, № 4. — С. 77–84.
4. Лінський І. В., Мінко О. І., Первомайський Е. Б. Актуальні тенденції поширення залежності від психоактивних речовин в Україні: Аналітичний огляд. — Харків, 2004. — 26 с.
5. Verhulst P. F. Notice sur la loi que la population suit dans son accroissement // Correspondence mathématique et physique publiée par A. Quételet. — Brussels, 1838.
6. Verhulst P. F. Recherches mathématiques sur la loi d’accroissement de la population // Nouveaux Mémoires de l’Académie Royale des Sciences et Belles Lettres de Bruxelles. — 1845.
7. Verhulst P. F. Deuxième mémoire sur la loi d’accroissement de la population // Nouveaux Mémoires de l’Académie des Sciences et Belles Lettres de Bruxelles. — 1847.