НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Русская версия автореферата »

АУТОАГРЕСИВНА ПОВЕДІНКА: ПАТОГЕНЕТИЧНІ МЕХАНІЗМИ ТА КЛІНІКО-ТИПОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДІАГНОСТИКИ І ЛІКУВАННЯ

Г. Я. Пилягіна

* Публікується за виданням:
Пилягіна Г. Я. Аутоагресивна поведінка: патогенетичні механізми та клініко-типологічні аспекти діагностики і лікування. — Автореф. дис. … д-ра мед. наук: 14.01.16. — Київ, 2004. — 32 с.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Згідно з прогнозом Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ) на 2020 рік, майже 1 530 000 людей на планеті покінчать із собою й ще в 10–20 разів більше здійснять спроби самогубства (WHO, 1999). Це в середньому три добровільні смерті та реалізація тридцяти суїцидальних спроб кожну хвилину. Такі показники відображають як величезний масштаб проблеми аутоагресивної поведінки (АП), так і її серйозність. Щороку тільки у нашій країні за власним бажанням йдуть з життя 14,5 тис. осіб (А. П. Чуприков та ін., 2002). Матеріали ВООЗ та інші дані свідчать про значне зростання рівня АП за останні десятиріччя в усіх розвинутих країнах світу, враховуючи Україну (WHO, 1974, 1993; ВООЗ, 1992; D. Wasserman, 2002). Одним з найнебезпечніших аспектів зростання рівня АП серед населення є виражена тенденція до збільшення суїцидальних спроб та інших еквівалентних форм саморуйнівної активності (А. М. Морозов, 1998; WHO, 2002). Постійне зростання рівня суїцидальної активності спонукало формування національних програм з превенції АП у різних країнах світу. В Україні такі заходи відповідають нагальній потребі у розв’язанні широкого кола означених питань на державному рівні та визначають основні напрями науково-дослідної діяльності у суїцидології (А. П. Чуприков та ін., 1999; D. Aldridge, 1999; Міжгалузева комплексна програма «Здоров’я нації», 2002).

Динаміка соціально-економічної ситуації спричиняє суттєвий патоморфоз клінічних проявів різних психопатологічних порушень, враховуючи й АП. За минулі півстоліття, протягом яких АП перетворилась на одну з найактуальніших проблем психіатрії, суттєво змінилися конкретні форми аутоагресивної активності, її прояви та соціально-психологічні предиктори, а також психічні розлади, що сполучаються з саморуйнівною поведінкою (А. Г. Амбрумова, В. А. Тихоненко, 1980; Н. Е. Бачериков, П. Т. Згонников, 1989; И. И. Кутько та ін., 1989; А. Г. Амбрумова, Л. И. Постовалова, 1991; М. А. Лапицкий, С. В. Ваулин, 2000; Г. Я. Пилягина, 2002; A. Leenaars, 2003).

Дослідження коморбідності АП та різних видів психічних розладів є одним з основних питань дослідницької, лікувально-діагностичної та профілактичної роботи у психіатрії й суїцидології. Найбільший рівень самогубств, суїцидальних спроб та інших проявів аутоагресивних дій (АД) реєструється при депресіях, шизофренії та інших психотичних розладах, при алкогольній і наркотичній залежностях, що обумовлює високу ймовірність рецидивування АД (Т. И. Пепеляева, Е. Д. Новикова, 1984; Т. Б. Гречаная, 1986; М. Б. Данилова, Т. И. Пепеляева, 1987; K. Hawton, J. Catalan, 1987; J. Fawcett та ін., 1990; G. W. Blair-West та ін., 1997; H. M. Inskip та ін., 1998; C. Kjellander та ін., 1998; В. П. Самохвалов, 1999; B. A. Palmer, 2002; J. Reutfors та ін., 2003).

Останніми роками значущим й загрозливим соціально-демографічним проявом АП є помітне зростання серед самогубців частки чоловіків працездатного віку та різке «омолодження» АД — як самогубств та суїцидальних спроб, так і інших еквівалентних форм саморуйнівної поведінки (Н. Н. Бровина, Л. Н. Ситечко, 1998; D. Shaffer та ін., 1996; Т. Н. Пушкарёва, 1998; A. K. Shah, T. De, 1998).

До найпоширеніших предикторів АП відносять низку психологічних й соціальних чинників: різні варіанти міжособистісних конфліктів у родині та з найближчим оточенням, відсутність адекватної самореалізації, різні особистісні девіації, а також соціальну невлаштованість, а саме відсутність роботи, погане матеріальне становище, низький рівень соціального контактування (А. Н. Моховиков, 1996; В. А. Тихоненко, 1998; Л. Н. Юрьева, 1998; К. Менингер, 2000; Э. Шнейдман, 2001).

На цей час до основних пошукових напрямів у суїцидології можна віднести клініко-психопатологічні, нейробіологічні та епідеміологічні дослідження (D. Gunnell, 2002; D. Shaffer, 2002; J. M. Bertolote, 2003; D. De Leo, 2003; W. Rutz, 2003; L. Traskman-Bendz, 2003). Така широка палітра сфери досліджень обумовлена багатофакторністю природи АП. Клінічні та нейробіологічні дослідження у суїцидології дозволяють вирішити конкретні прикладні питання діагностики та терапія АП (Г. Лаукс, 1996; В. А. Розанов та ін., 1999; J. Mann та ін., 1999; J. Mann, 2003). До ефективних методів лікування АП відносяться психофармакологічна терапія і різні види психотерапії (Г. Я. Авруцкий, А. А. Недува, 1988; А. Н. Моховиков, 1998; И. Ялом, 1999; А. Н. Моховиков, 2001; Г. Я. Пилягина, 2003; F. Leichsenring, E. Leibing, 2003; H. J. Moller, 2003).

Водночас постійне зростання рівня АП свідчить про численність невирішених проблем у клінічній суїцидології. Вірогідно, найбільш складною з них є відсутність об’єктивованих критеріїв оцінки ймовірності формування та рецидивування АП, які надали б можливість розробляти й застосовувати цілеспрямовані, патогенетично обумовлені, ефективні методи лікування АП. Це завдання розв’язується як за допомогою визначення точних дефініцій окремих проявів АП, так і завдяки ретельному клініко-феноменологічному дослідженню патогенетичних механізмів її розвитку (А. Г. Амбрумова, В. А. Тихоненко, 1980; С. В. Жабокрицький, 1996; А. П. Чуприков та ін., 1999; М. А. Лапицкий, С. В. Ваулин, 2000; D. Wasserman, 2002).

Для вирішення даних аспектів клінічної суїцидології розроблялися теоретичні моделі АП (З. Фрейд, 1996; J. J. Mann та ін., 1999; К. Менингер, 2000; А. Н. Моховиков, 2001; Э. Шнейдман, 2001; D. Wasserman, 2002). Подібні роботи є поки що поодинокими, хоч необхідність вивчення патогенезу АП з метою розробки прицільних методів терапії та профілактики аутоагресивної активності не викликає сумнівів.

Вищенаведене підкреслює актуальність та доцільність дослідження патогенетичних механізмів суїцидогенезу і клініко-типологічних аспектів діагностики різних форм, типів АП, а також можливості й ефективності застосування комплексних методів її діагностичного аналізу й лікування з урахуванням клініко-феноменологічних особливостей аутоагресивних проявів, психологічних і соціально-демографічних предикторів аутоагрессивной активності при наявності найбільш суїцидогенних психопатологічних розладів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи є ініціативною. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України за темою: «Дослідити особливості формування аутоагресивної поведінки та розробити комплексні патогенетичні методи її корекції та профілактики з використанням біологічної терапії (психофармакотерапії, латеральної терапії), психотерапії» (№ державної реєстрації 0199U000494), а також регламентуючих документів ООН (1993), ВООЗ (1992, 2001, 2002) щодо розробки й здійснення національних програм, спрямованих на запобігання зростання рівня АП серед населення, рішенню Верховної Ради України (1998) та окремого розділу Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації», прийнятої Кабінетом Міністрів України у 2002 році (Постанова Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 року № 14).

Мета і задачі дослідження. Мета роботи — дослідити і систематизувати: патогенетичні закономірності формування аутоагресивної поведінки з урахуванням їх коморбідності з різними видами психічних розладів, клініко-феноменологічні особливості її зовнішніх та внутрішніх форм, науково обґрунтувати клініко-патогенетичну типологію зовнішніх форм аутоагресивної поведінки, а також розробити та впровадити метод диференційованої комплексної невідкладної суїцидологічної допомоги при зовнішніх формах аутоагресивної поведінки.

Для досягнення мети дисертаційного дослідження поставлено такі задачі:

  1. Дослідити і систематизувати загальні закономірності патогенетичних механізмів формування зовнішніх та внутрішніх форм аутоагресивної поведінки, розробити теоретичну модель патогенезу аутоагресивної поведінки на основі сучасних природничо-наукових методологічних підходів.
  2. Дослідити і систематизувати основні клініко-феноменологічні особливості конкретних клініко-патогенетичних типів зовнішніх форм аутоагресивної поведінки у найближчому постсуїцидальному періоді на основі аналізу патогенетичних механізмів їх формування.
  3. Визначити характер взаємовпливу різних видів коморбідної психічної патології на патогенетичні механізми формування окремих клініко-патогенетичних типів зовнішніх форм аутоагресивної поведінки на основі комплексної діагностики аутоагресивної активності.
  4. Дослідити і систематизувати клініко-феноменологічні особливості внутрішніх форм аутоагресивної поведінки на основі аналізу патогенетичних механізмів їх формування.
  5. Визначити характер взаємовпливу різних видів коморбідної психічної патології на патогенетичні механізми формування внутрішніх форм аутоагресивної поведінки на основі комплексної діагностики аутоагресивної активності.
  6. Провести комплексний аналіз впливу психологічних предикторів аутоагресивної активності (специфічних психологічних девіацій особистості у процесі онтогенезу) на патогенетичні механізми суїцидогенезу при зовнішніх і внутрішніх формах та окремих клініко-патогенетичних типах зовнішніх форм аутоагресивної поведінки.
  7. Розробити, впровадити у клінічну практику та оцінити ефективність методу диференційованої комплексної невідкладної суїцидологічної допомоги у найближчому постсуїцидальному періоді при окремих клініко-патогенетичних типах зовнішніх форм аутоагресивної поведінки.

Об’єкт дослідження — аутоагресивна поведінка, патогенетичні механізми її розвитку.

Предмет дослідження — механізми суїцидогенезу на тлі різних видів психічної патології, клініко-феноменологічні особливості зовнішніх і внутрішніх форм аутоагресивної поведінки та клініко-патогенетичних типів її зовнішніх форм, психологічні предиктори розвитку аутоагресивної активності, а також методи діагностики та лікування її різних форм й типів.

Методи дослідження. Для дослідження клініко-патогенетичних закономірностей АП та її проявів було застосовано метод структурованого інтерв’ю у межах клініко-феноменологічного підходу. Клініко-психопатологічний метод використано для оцінки психічного стану пацієнтів та діагностики психопатологічних розладів. Формалізована оцінка психопатологічних порушень у досліджених пацієнтів здійснювалась завдяки методу психометричного шкалування з використанням шкал оцінки позитивних і негативних синдромів (PANSS) та вираженості тривоги М. Гамільтона. Для виявлення особистісних девіацій та предикторів АП у межах експериментально-психологічного дослідження було застосовано тести самооцінки: вираженості аутоагресивних предикторів (модифікована методика); рівня реактивної та особистісної тривоги Ч. Спілбергера — Ю. Ханіна; рівня безнадійності А. Бека; соціально-психологічної адаптації К. Роджерса–Р. Даймонда; актуалізації психологічних захистів Р. Плутчика; психічних станів Г. Айзенка, а також значущості катамнестичних подій. Для діагностичної верифікації механізмів нейровегетативної дисфункції при внутрішніх формах АП (ВФ АП) було використано метод психофізіологічного дослідження варіабельності серцевого ритму згідно з методикою Р. М. Баєвського (1984). Для статистичної обробки даних використовувались методи варіаційної статистики з визначенням достовірності різниці у досліджених вибірках. Математична й статистична обробка даних здійснювалась на персональному комп’ютері за допомогою прикладного пакету Excel 5.0 for Windows.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше в українській психіатрії на підставі багаторічного рандомізованого клінічного дослідження проведено комплексне дослідження АП, патогенетичних закономірностей її розвитку, а також феноменології зовнішніх форм (ЗФ АП) та ВФ АП й окремих клініко-патогенетичних типів її ЗФ АП. Вперше запропоновано теоретичну модель патогенезу АП з урахуванням розвитку її окремих форм і типів. Вперше здійснено комплексний аналіз мультифакторіальності генеза й розвитку АП, а також патогенетичних механізмів його формування у періодах АП, що клінічно не спостерігаються та спостерігаються, на основі положень теорії патологічного пристосування.

Вперше виявлені та проаналізовані клініко-феноменологічні особливості ЗФ АП та ВФ АП і типів її ЗФ АП. Вперше визначено критерії клініко-патогенетичної типологізації ЗФ АП. Вперше запропоновано й описано окремі типи ЗФ АП (суїцидальний, парасуїцидальний, псевдосуїцидальний та асуїцидальний), які мають суттєву різницю у патогенетичних механізмах суїцидогенезу. Вперше проаналізовано характер взаємовпливу різних видів коморбідних психопатологічних розладів невротичного і психотичного регістрів та окремих форм й типів аутоагресивної поведінки з урахуванням відмінностей у процесі їх суїцидогенезу.

Вперше було науково обґрунтовано та застосовано комплексну діагностику всіх форм і типів АП з урахуванням різних видів коморбідних психопатологічних розладів. Вперше запропоновано методичний підхід щодо всебічного аналізу патогенетичних механізмів формування АП за допомогою методу комплексної діагностики на основі теорії патологічного пристосування у періодах, що клінічно не спостерігаються та спостерігаються.

Уперше здійснено аналіз психологічних чинників АП, таких як преморбідний тип особистості, окремі характеристики проявів екзистенціальної кризи, тип долаючої поведінки тощо, та продемонстровано їх значущість як предикторів й безпосередніх причин формування різних форм і типів аутоагресивної поведінки у періоді, що клінічно спостерігається. Вперше здійснено системний діагностичний аналіз родинного дисфункціонування та продемонстровано значущість таких типів девіантних дитячо-батьківських взаємовідносин, як емоційно-залежні, перфекціоністські, віктимні, маніпулятивні виснажливі батьківські настанови, а також порушень статево-ролевих взаємовідносин між батьками як одного з основних предикторів розвитку аутоагресивної активності.

Вперше у вітчизняній психіатрії розроблено і впроваджено у клінічну практику метод диференційованої комплексної невідкладної суїцидологічної допомоги (ДКНСД) у найближчому постсуїцидальному періоді при окремих клініко-патогенетичних типах ЗФ АП з визначенням критеріїв ефективності його застосування. Вперше на підставі проведеного експерименту отримано клінічно обґрунтовані та доказові дані щодо ефективності застосування ДКНСД у найближчому постсуїцидальному періоді при всіх типах ЗФ АП.

Практичне значення одержаних результатів. Практична значущість результатів дисертаційного дослідження полягає у підвищенні якості діагностики та лікування АП як складової вдосконалення кваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги населенню. В ході дисертаційної роботи науково обґрунтовано, розроблено, запропоновано та впроваджено у клінічну практику методи комплексного діагностичного дослідження ЗФ АП та ВФ АП і типів ЗФ АП з урахуванням різних видів коморбідних психопатологічних розладів у хворих, що мають аутоагресивні прояви.

Отримані дисертантом експериментальні дані суттєво доповнюють сучасні уявлення про патогенетичні механізми суїцидогенезу, клінічну феноменологію та динаміку розвитку окремих форм і типів АП. Виділення клініко-патогенетичних критеріїв діагностики окремих форм і типів АП дозволяє достовірно визначити ступень суїцидального ризику, а також ймовірність рецидивування аутоагресивних проявів у кожному клінічному випадку.

Автором переконливо доведено необхідність використання у лікувально-діагностичній роботі комплексного аналізу родинного дисфункціонування як одного з основних предикторів суїцидогенезу. Так, отримані у ході дисертаційного дослідження дані щодо значущості суїцидогенного впливу девіантних дитячо-батьківських взаємовідносин суттєво оптимізують заходи з сімейної терапії та сімейного виховання з метою запобігання розвитку й рецидивування АП.

Впровадження результатів дисертаційного дослідження у клінічну практику загальної психіатрії та суїцидології сприятиме подальшому розвитку і підвищенню ефективності лікувально-діагностичної роботи. Отримані в ході дисертаційного дослідження дані дозволяють розповсюдити методи комплексної діагностики АП на практику психіатричних стаціонарів і загально соматичних лікарняних закладів. Результати дослідження та сформульовані висновки призначені для застосування у практичній роботі суїцидологів, загальних психіатрів, медичних психологів та інших фахівців, що працюють в суїцидології, а також у навчальній підготовці кваліфікованих кадрів за означеними спеціальностями на етапах перед- та післядипломної освіти.

Розроблені в процесі дисертаційного дослідження методи надання ДКНСД суїцидентам впроваджено у роботу Київської міської клінічної лікарні швидкої допомоги, Львівської обласної психіатричної лікарні та спеціалізованого центра кризових станів Вінницької обласної психіатричної лікарні. Результати дисертаційного дослідження використано у підготовці розділу «Корекція суїцидальності» навчального посібника «Психологія суїциду» та методичного посібника «Суицидология. Основные термины и понятия», а також впроваджено у навчальний процес кафедри дитячої, соціальної та судової психіатрії КМАПО ім. П. Л. Шупика і курсу з суїцидології кафедри медичної психології Міжрегіональної академії управління персоналом.

Особистий внесок здобувача. Дисертантка самостійно виконала аналітичний огляд джерел науково-медичної інформації у відповідності до теми роботи. Нею особисто розроблено відповідний інструментарій дослідження, особисто обстежено всіх пацієнтів клінічних груп та респондентів групи порівняння, сформовано бази даних, здійснено їх статистичну обробку, аналіз та інтерпретацію. Здобувач особисто розробила всі основні теоретичні положення дисертаційної роботи, здійснила їх експериментальне дослідження та практичне впровадження. Авторові належить розробка методики комплексної діагностики АП та метода надання ДКНСД.

Особистий внесок здобувача до публікацій в наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, які написані у співавторстві, полягав у наступному. У роботах №№ 1, 2, 11 зі списку праць, наведених наприкінці автореферату, написаних спільно з А. П. Чуприковим, автором поставлено мету й завдання дослідження, здійснено основний аналіз медичної інформації, зроблено інтерпретацію отриманих даних, розроблені методологічний базис основних дослідницьких напрямів у суїцидології та положення про організацію суїцидологічної служби в Україні, також як у статті № 3, що опублікована разом з А. П. Чуприковим та Р. І. Нікіфоруком. У роботі № 6, що опублікована разом з Л. О. Крижанівською, особистий внесок дисертантки складався з розробки методів дослідження, отримання основних інформаційних матеріалів та їх аналізу, підготовки висновків дослідження.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на засіданнях вченої медичної (протоколи № 6 від 22.06.2001 р., № 4 від 22.04.2002 р., № 6 від 18.06.2003 р.) та апробаційної (протокол № 7 від 30.12.2003 р.) рад Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології, а також на наступних конференціях, симпозіумах, семінарах:

міжнародних — на Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми соціальної та судової психіатрії і наркології» (22–24.10.2001 р., Київ, Україна), VI Регіональній конференції по біологічній психіатрії «Стресс и поведение» (26–28.10.2001 р., Москва, Росія), IX Кримському міжнародному учбово-практичному психотерапевтичному семінарі «Граю життя від своєї особи» (30.04–6.05.2001 р., Крим, Судак), III Міжнародній конференції «Серийные убийства и социальная агрессия: что ожидает нас в XXI веке?» (18–21.09.2001 р., Ростов-на-Дону, Росія), III Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми суїцидології» (16–18.05.2002 р., Київ, Україна), I міжнародному симпозіумі «Стресс и экстремальные состояния» (5–14.06.2002 р., Кара-Даг, Феодосія (Крим) Україна), VII Міжнародній конференції по біологічній психіатрії «Стресс и поведение» (26–28.02.2003 р., Москва, Росія), XXII Всесвітньому конгресі Інтернаціональної асоціації суїцидальної превенції (10–14.09.2003 р., Стокгольм, Швеція);

українських — на республіканському семінарі «Школа практической суицидологии» (11–13.05.1999 р., Київ), XVI Кримському психіатричному колоквіумі з еволюції поведінки «Миграционное поведение» (1–4.08.1999 р., Крим), ІV Українській міждисциплінарній конференції «Нейробиология стрессорного поведения» (28.01.2000 р., Київ), республіканській науково-практичній конференції «Проблеми екстремальної психіатрії» (11–13.05.2000 р., Харків), II республіканському учбовому семінарі «Школа практичної суїцидології»: «Кризові стани, сучасні уявлення, діагностика, терапія» (21–23.11.2000 р., Київ), III республіканському науково-практичному семінарі «Школа практичної суїцидології»: «Психотерапія кризових станів» (8–11.06.2001 р., Київ), XVIII Кримському психіатричному колоквіумі з еволюції поведінки «Ритуальное поведение» (1–4.08.2001 р., Крим).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 37 наукових робіт, у тому числі 21 стаття у фахових виданнях, затверджених ВАК України (з них 16 одноосібних), 9 — у матеріалах з’їздів, конференцій та симпозіумів, а також 2 методичних посібника.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, семи розділів (30 підрозділів) з аналітичним оглядом літератури у тому числі, узагальнення результатів досліджень, висновків, списку використаних джерел та 3 додатків. Її викладено на 436 сторінках машинописного тексту (282 сторінки — основний зміст роботи і 154 сторінки — список використаних джерел, таблиці, малюнки і додатки). Список використаних джерел містить 523 праці, з яких 206 — україномовних та російськомовних авторів, 317 — зарубіжних авторів. Роботу ілюстровано 61 таблицею, 11 малюнками, 5 повними описами досліджених клінічних випадків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Аналіз джерел медичної інформації демонструє, що протягом всієї історії суїцидології здійснювались спроби систематизувати АП. Існуючі теоретичні концепції АП, незважаючи на їх спрямованість на моделювання етіопатогенетичних процесів суїцидогенезу, переважно відображають взаємозв’язок мультифакторіальної етіологічної основи й власних характеристик АП як результуючого феноменологічного ефекту суїцидогенезу. Аналіз сучасних наукових досліджень у суїцидології не дає ясного уявлення власно про процеси суїцидогенезу та патогенетичні механізми розвитку окремих форм і типів АП.

Тому другий розділ роботи присвячено обговоренню дослідницької гіпотези даного дисертаційного дослідження, на тлі якої сформульовано основні складові запропонованої теоретичної моделі патогенезу АП. Ця дослідницька гіпотеза заснована на положеннях про мультифакторіальну етіологію та еволюційний, адаптаційний характер АП.

Основні положення теоретичної моделі патогенезу АП розроблено на основі сучасних методологічних підходів, що дедалі більше поширюються у фундаментальних природничих науках. До них належать принципи еволюційно-синергетичної парадигми (И. Пригожин, И. Стингерс, 1986; Ю. Л. Нуллер, 1992; В. П. Самохвалов, 1994; Г. Хакен, 2002), які дозволили описати механізми патологічного пристосування як підґрунтя суїцидогенезу. В якості структурної основи теоретичної моделі патогенезу АП застосовано системний клініко-феноменологічний підхід. Таким чином описано мультифакторіальний етіологічний характер АП з урахуванням впливу психопатологічного, нейробіологічного (патобіологічного) та психологічного його компонентів на процес суїцидогенезу. Одним з основних положень теоретичної моделі патогенезу АП було формулювання теорії патологічного пристосування як процесу, при якому власне й відбувається формування аутоагресивних проявів. Представлені патогенетичні механізми АП відображають розвиток аутодеструктивних форм долаючої поведінки у процесі девіантного особистісного онтогенетичного розвитку у предиспозиційному й маніфестному періодах процесу патологічного пристосування. Процес патологічного пристосування як патогенетичний базис суїцидогенезу пояснює пристосувальну значущість АП як перетворення порушень нервово-психічної діяльності у зміщену активність. Розвиток форм АП, що клінічно спостерігаються, як зміщеної активності відбувається при хронічній фрустрації індивідуальних потреб у процесі онтогенетичного розвитку на тлі та внаслідок девіантних дитячо-батьківських взаємовідносин (як одного з основних психологічних предикторів суїцидогенезу). Патологічний характер особистості внаслідок дитячої травматизації потенціює формування когнітивно-емоційного дисбалансу й диспропорційного, девіантного психологічного особистісного розвитку. Зміщена активність, що формується при цьому, і є проявом періоду суїцидогенезу, що клінічно спостерігається. Вона може набути рис інтернальності (внутрішні форми АП) або екстернальності (зовнішні форми АП). При формуванні зовнішніх форм АП в умовах суїцидогенного конфлікту суїцидент вдається до АД. Розроблена теоретична модель патогенезу АП, що відображає динаміку екстернальної та інтернальної форм зміщеної активності на тлі змін особистісних стратегій пристосування у процесі онтогенетичного розвитку, стала підґрунтям емпіричної частини дисертаційного дослідження.

Виходячи з теоретичних положень патогенетичної моделі суїцидогенезу, визначено критерії клініко-патогенетичної типологізації АП при зовнішніх формах ауто АП, що клінічно спостерігається. Розроблені критерії надають змогу (у процесі діагностичної кваліфікації клініко-патогенетичних типів АП) здійснювати адекватну оцінку характеру та вираженості АП. Такі можливості відображають практичну значущість теоретичної моделі патогенезу АП, котра стає підґрунтям якісної діагностики аутоагресивної активності. На підставі критеріїв визначення клініко-патогенетичних типів АП диференційовано суїцидальний, парасуїцидальний, псевдосуїцидальний і асуїцидальний типи ЗФ АП, а також описані їх основні клініко-феноменологічні характеристики.

Матеріали і методи дослідження викладено у третьому розділі. До основної групи обстежених увійшли 350 суїцидентів (ЗФ АП), що перебували після скоєння АД на лікуванні у Київській лікарні швидкої допомоги, а також 70 пацієнтів з ВФ АП, які проходили амбулаторно-консультативне лікування на базі Київської психіатричної лікарні № 1. До групи порівняння ввійшли 108 осіб без аутоагресивних проявів. Усі хворі та респонденти групи порівняння були обстежені протягом 2000–2003 років.

Методи та розроблена автором процедура дослідження дозволили здійснити порівняльний клініко-феноменологічний аналіз загальних клінічних та соціально-демографічних характеристик аутоагресивних проявів при різних формах й типах аутоагресивної поведінки. Критерії клініко-патогенетичної типологізації АП представлено у табл. 1.

Таблиця 1

Критерії клініко-патогенетичної типологізації ЗФ АП

Критерії типологізації Клініко-патогенетичні типи ЗФ АП
суїцидальний парасуїцидальний псевдосуїцидальний асуїцидальний
особливості АП ретельне планування АД, вибір життєво небезпечних способів їх здійснення імпульсивні АД, вибір способів їх реалізації, що переважно не мають безпосередньої загрози для життя демонстративно-шантажні АД, вибір способів їх реалізації, що свідомо не мають безпосередньої загрози для життя; смерть можлива як нещасний випадок витончені жорстокі життєво небезпечні способи реалізації АД; висока ймовірність смерті
регістр розладів частіше непсихотичний непсихотичний непсихотичний психотичний
патобіологічна основа АП як відповідь-реакція нервово-психічної діяльності «тунельне» мислення, виражені тривога і страх чи їх повне пригнічення на тлі виснаження гальмування ЦНС з обов’язковим «включенням» програми добровільного самознищення виражена реакція тривоги з формуванням когнітивно-емоційного дисбалансу внаслідок зниження стресостійкості організму на тлі гострого транзиторнго посилення збудження ЦНС; програма добровільного самознищення відсутня рентна, маніпулятивна поведінка на тлі когнітивно-емоційного дисбалансу з можливою вираженою реакцією тривоги; процеси збудження ЦНС пов’язані з вираженістю психічних порушень; програма добровільного самознищення відсутня можливо «включення» програми добровільного самознищення (психотичний варіант) на тлі психотичних розладів та різкого гіперкомпенсаторного посилення процесів збудження ЦНС
стадії адептаційного синдрому перехід із стадії резистентності до стадії виснаження стадія тривоги стадія тривоги або без розгортання адаптаційного синдрому будь-яка стадія психотичного варіанту адаптаційного синдрому
психологічна мотивація механізм «самозаперечення»; бажання добровільної смерті внаслідок «негативного життєвого балансу» зміщення фрустрованої агресії на себе; бажання негайних змін у ситуації, а не досягнення добровільної смерті на тлі фрустрації життєвих потреб «регресивний» механізм реакції на фрустрацію життєвих потреб, прагнення маніпулятивним способом змінити актуальну ситуацію на тлі інфантильних психологічних настанов зміщення агресії на себе, обумовлене змістом хворобливих переживань, внаслідок психотичних розладів, суїцидальна мотивація зазвичай не усвідомлюється

У групі суїцидентів обстежено 238 жінок та 112 чоловіків. При різних клініко-патогенетичних типах АП таке співвідношення змінювалось: при псевдосуїцидальному типі кількість жінок перевищувала чоловіків у 5,3 рази, а при асуїцидальному типі жінок було у 1,7 рази менше за чоловіків. У групі з внутрішніми формами агресивної поведінки (ВФ АП) жінок було у 3,2 рази більше, ніж чоловіків.

Середній вік у клінічних групах становив 27,8±14,9 років у цілому в групі суїцидентів та 30,8±11,7 — у групі з ВФ АП. При суїцидальному та асуїцидальному типах АП агресивні дії здійснювались в більш старшому віці, а при псевдосуїцидальному типі в 54,0% випадків у віці до 19 років.

Більшість суїцидентів мала середню спеціальну та середню освіту. Найвищій рівень освіти було виявлено при суїцидальному та асуїцидальному типах АП (відповідно 25,0% і 21,1% осіб). Серед пацієнтів з ВФ АП особи з вищою освітою становили 41,4%.

В обох клінічних групах переважали особи, що не мали шлюбу. 12,3% суїцидентів та 17,2% пацієнтів з ВФ АП перебували у розлученні. 87,4% суїцидентів та 90,0% пацієнтів з ВФ АП мешкали у власній родині або з батьками. Ці дані свідчать, що найбільш значущою причиною суїцидогенезу є не стільки реальна соціальна самотність, скільки специфічна психологічна «самотність серед близьких».

32,6% суїцидентів мали постійну роботу, 25,7% були безробітними, 22,6% навчалися у школі чи інституті. Серед пацієнтів з ВФ АП постійну роботу мали 47,1% осіб, не мали роботи — 18,6%, група учнів і студентів становила 24,3% осіб. У групі пацієнтів з ВФ АП тяжкої соматичної патології виявлено не було, тоді як серед суїцидентів такі розлади спостерігались у 8,9% осіб. Наявність невиліковного тяжкого захворювання була безпосередньою причиною для реалізації істинних суїцидальних дій в 8,3% випадків у групі суїцидентів (при суїцидальному та асуїцидальному типах АП).

Успадковане обтяження мали 40,0% осіб у групі суїцидентів та 31,4% — у групі з ВФ АП. Найбільший рівень успадкованого обтяження з психічної патології було виявлено при псевдосуїцидальному типі, а найменший — при асуїцидальному типі АП. У групі суїцидентів по відношенню до пацієнтів з ВФ АП було виявлено несуттєве (у 1,3 рази) переважання успадкованого обтяження із психічних розладів та алкогольної залежності.

Наявність суїцидальної історії в родині серед пацієнтів з ВФ АП спостерігалась у 17,1% осіб — в 1,6 рази частіше, ніж у групі суїцидентів (10,6% випадків). Серед суїцидентів найчастіше цей критерій виявлявся при асуїцидальному та псевдосуїцидальному типах АП.

У четвертому розділі представлено аналіз емпіричних даних клініко-феноменологічних особливостей АП у групи суїцидентів. Він доводить наявність якісних відмінностей у механізмах суїцидогенезу та в аутоагресивних проявах при різних клініко-патогенетичних типах АП.

69,1% суїцидентів в цілому по групі здійснили АД вперше. Суїцидоманічні тенденції було виявлено практично у кожного десятого суїцидента при усіх типах АП за виключенням парасуїцидального типа.

Серед усіх суїцидентів у 33,7% осіб було виявлено найгостріший (до 1 години) пресуїцидальний період, у 26,0% — гострий (до 1 доби), у 32,0% — протрагований (до 7 діб) і тільки у 8,3% — тривалий (понад 7 діб) пресуїцидальний період. Спостерігалась очевидна тенденція до скорочення тривалості пресуїцидального періоду від тривалого до найгострішого в ряду: суїцидальний — парасуїцидальний — псевдосуїцидальний типи АП. У 52,2% суїцидентів з суїцидальним типом АП спостерігався протрагований варіант пресуїцидального періоду зі свідомим плануванням реалізації суїцидальних дій. «Несуїцидальне» формування АП зафіксовано при асуїцидальному типі, коли реалізація АД була зумовлена нестерпним бажанням до завдання собі шкоди під впливом гострих психотичних переживань.

Найнебезпечніші для життя варіанти скоєння АД було зафіксовано при суїцидальному та асуїцидальному типах АП. При суїцидальному типі АП потяг до самознищення мав істинно свідомий і добровільний характер на тлі тривалих та виражених психогенних або афективних розладів. При асуїцидальному ж типі АП суїциденти були неспроможні до свідомого волевиявлення внаслідок тяжких психотичних розладів мислення, емоцій чи свідомості. АП у цих хворих формувалася переважно на тлі хронічних психотичних розладів або гострих тяжких екзогенних (алкогольних, наркотичних) інтоксикацій. При парасуїцидальному та псевдосуїцидальному типах АП загроза життю при реалізації АД була суттєво меншою. При парасуїцидальному типі АП імпульсивне формування аутоагресивної активності у більшості випадків потенціювалася різними формами адаптаційних розладів на тлі особистісних девіацій. Такі суїциденти декларували потяг до самоумертвіння як «самовилучення» з психотравмуючої ситуації, тоді як істинною мотивацією була потреба у певних змінах самої ситуації, а не настанова на добровільну смерть. При псевдосуїцидальному типі АП також виявлено нагальну потребу у змінах міжособистісних стосунків та ситуації, при цьому АД використовувалися як спосіб маніпулювання оточуючими. У цих суїцидентів однією з головних клініко-феноменологічних особливостей була наявність провідної істеричної симптоматики (інфантильні настанови) — або в межах декомпенсації відповідного розладу особистості, або як ведуча форма особистісної девіації у сполученні з різними психогенними розладами.

У кожному третьому випадку аутоагресивних дій (31,7% у групі) суїциденти перебували у стані алкогольного сп’яніння, що свідчить про його суттєву роль у суїцидогенезі. Однак, якщо при суїцидальному типі АП суїциденти частіше вживали алкоголь з метою посилення ефекту отруєння, то при парасуїцидальному типі АП алкоголізація знижувала контроль свідомості, потенціювала прийняття імпульсивного суїцидального рішення.

Найчастішими мотивами реалізації АД у групі суїцидентів були потреба уникнення психотравмуючих переживань, а також почуття протесту й бажання помсти. При суїцидальному типі АП у 48,9% суїцидентів в якості мотиваційної основи АД виявлено бажання уникнення тяжкості психічного стану, позбавлення від нестерпних душевних страждань. Практично у кожного десятого суїцидента настанова на скоєння суїцидальних дій була пов’язана або з відмовою від життя (так званий «негативний життєвий баланс»), або з самопожертвою. При парасуїцидальному типі АП мотиваційною основою АД у 35,6% осіб було бажання уникнути психотравмуючої ситуації (покарання), ще у 34,1% — почуття протесту та бажання помсти, а також у 17,4% — поклик по допомогу. Демонстративно-шантажні мотиви АД виявлено тільки при псевдосуїцидальному типі АП. Мотивацією для реалізації АД у 62,0% випадків при цьому типі було почуття протесту та бажання помсти. В усіх суїцидентів з асуїцидальним типом АП мотиваційною основою вчинення АД були психотичні розлади: у 82,9% осіб — під впливом персекуторних маячних ідей, а також депресивно-параноїдних та галюцинаторно-параноїдних переживань, у тому числі імперативних псевдогалюцинацій. У 10,5% випадків суїциденти були не здатні до свідомого волевиявлення при реалізації АД внаслідок стану гострої алкогольної інтоксикації, а ще 6,6% — внаслідок гострого наркотичного сп’яніння.

Суїцидально-фіксований варіант постсуїцидального періоду зустрічався у 50,0% суїцидентів при суїцидальному (на тлі істинного прагнення вмерти) та у 35,5% суїцидентів при асуїцидальному (у зв’язку з тяжкістю психічного стану) типах АП. Рентні настанови як маніпулятивний варіант постсуїцидального періоду виявлявся у 30,0% суїцидентів при псевдосуїцидальному типі АП. У 76,5% суїцидентів при парасуїцидальному типі АП спостерігалась критична оцінка власних ауто агресивних дій. В цілому по групі суїцидентів у 48,8% осіб спостерігався ефект самовільного «обриву» аутоагресивних проявів після здійснених АД на тлі афективного відреагування суїцидентом свого психічного стану та психологічних проблем. Ефект «обриву» АД спостерігався при парасуїцидальному та псевдосуїцидальному типах АП (у 78,0% і 64,0% випадків відповідно), тоді як у суїцидентів з суїцидальним та асуїцидальним типами АП ефект «обриву» було зафіксовано у 3,4 рази рідше.

Аналіз коморбідності АП та психопатологічних розладів серед суїцидентів виявив, що найчастіше при суїцидальному, парасуїцидальному та псевдосуїцидальному типах АП діагностувалися транзиторні реактивні стани як різні види порушень адаптації (61,7% випадків загалом у групі). Їх тривалість у більшості випадків не перевищувала один рік. У групі з асуїцидальним типом АП не було зафіксовано жодного випадку розладів адаптації.

При огляді у найближчому постсуїцидальному періоді після скоєння АД психічні розлади не виявлялись у 18,6% суїцидентів (у 34,8% осіб з парасуїцидальним та у 36,0% — з псевдосуїцидальним типами АП). При суїцидальному та асуїцидальному типах АП, а також у групі з ВФ АП психопатологічні розлади були зафіксовані в усіх випадках.

При суїцидальному типі АП у 46,7% суїцидентів було діагностовано змішаний емоційно-поведінковий розлад адаптації. У 32,6% випадках зустрічались різні варіанти афективних депресивних розладів ендогенного спектру. Переважним клінічним симптомокомплексом при цьому типі був депресивний синдром, який з урахуванням його змішаних варіантів було діагностовано у 79,4% з цих суїцидентів.

При парасуїцидальному типі АП у 88,6% випадків було виявлено розлади адаптації. Гостра реакція на стрес при цьому типі спостерігалася у 1,3 рази частіше, ніж більш тривалі адаптаційні порушення, що доводить тезу про переважання імпульсивного патогенетичного механізму формування АП при парасуїцидальному типі. «Тривожно-імпульсивний» генез АП у цієї підгрупи суїцидентів підтверджувався наявністю у 74,3% випадках тривожно-фобічної і тривожно-астенічної симптоматики (тоді як при суїцидальному типі переважали депресивні розлади на тлі виснаження адаптаційних особистісних резервів), а також значно більшою питомою вагою дисфоричної та істеричної симптоматики порівняно з суїцидентами з суїцидальним типом (відповідно у 3,7 та 3,3 рази більше).

При псевдосуїцидальному типі АП у 72,0% випадках виявлено розлади адаптації: гострі транзиторні реакції у вигляді демонстративно-маніпулятивної афективно-імпульсивної реакції спостерігалися у 1,4 рази частіше, ніж при парасуїцидальному типі АП. Тільки при псевдосуїцидальному типі АП у 56,0% суїцидентів було діагностовано істеричний або інфантильний розлад особистості. Власне істеричний синдром було зафіксовано тільки в одному випадку, тоді як в усіх інших випадках було виявлено сполучені варіанти істеричного синдрому: істеро-тривожний (52,0% випадків), істеро-дисфоричний (42,0% випадків) та істеро-депресивний (2,0% випадків).

Механізм суїцидогенезу при асуїцидальному типі принципово відрізнявся від інших типів АП. Найчастіше при асуїцидальному типі виявлялися випадки параноїдній шизофренії з різними типами перебігу — 43,4% осіб. Більше третини суїцидентів, що страждали на шизофренію, мали період спостереження менше за рік. Додатковим психогенним тригером у цих суїцидентів був факт усвідомлювання наявності хвороби на тлі продуктивної психотичної симптоматики. Співвідношення шизофренії, інших психотичних розладів (хронічних маячних та реактивних психозів), психотичних розладів внаслідок наркоманії, афективних і органічних психозів при асуїцидальному типі АП становило 8,3:4,0:2,8:1,5:1,0. Найчастіше у підгрупі виявлялись депресивно-параноїдний синдром, синдром Кандинського–Клерамбо та параноїдний синдром.

Дані психометричного дослідження серед суїцидентів підтвердили суттєві відмінності психічного стану обстежених при різних типах АП. Згідно зі шкалою оцінки позитивних та негативних синдромів (PANSS), найменші показники психічних розладів виявлявся при парасуїцидальному типі АП. Найбільші значення окремих шкал спостерігалися при асуїцидальному й суїцидальному типах АП. Згідно з даними, отриманими за шкалою оцінки ризику агресії, до патогномонічних чинників АП відносилися гнівливість, складнощі у затримці гратифікації та афективна лабільність. За значеннями згідно цієї шкали не було виявлено суттєвих статистичних розбіжностей показників при всіх типах АП.

Результати дослідження, представлені у п’ятому розділі, підтвердили наявність якісних відмінностей у процесах суїцидогенезу у пацієнтів з ВФ АП у порівнянні з патогенетичними механізмами формування АП у суїцидентів.

Переважаючою для даної групи пацієнтів була наявність суїцидальних фантазій та думок (по 25,7% випадків кожний показник). Суїцидальні задуми й тенденції зустрічалися у цих хворих у 17,1% випадків (кожний показник). У пацієнтів цієї групи тенденція до «обтяження» аутоагресивних проявів була прямо пропорційна гостроті та прояву психопатологічної симптоматики.

Тривалість наявності аутоагресивних спонукань у пацієнтів з ВФ АП була суттєво більшою, ніж у групі суїцидентів: у жодному випадку при ВФ АП період наявності аутоагресивних спонукань був не меншім за місяць, а у 28,6% хворих їх тривалість перевищувала три місяці. Тривалі аутоагресивні спонукання при ВФ АП, які не призводили до зовнішніх дій, потенціювали підсилення внутрішньої напруги та зростання гостроти психопатологічної симптоматики. Це відображало механізм формування інтернального варіанту зміщеної активності та принципову неможливість формування конструктивної долаючої поведінки, що визначало суттєву аутодеструктивну небезпеку ВФ АП у процесі хроніфікації та ускладнення психічних порушень у хворих.

Якщо суїцидентам були притаманні мотиви протесту, помсти або відмови від життя, то пацієнтам з ВФ АП — мотивація надбання допомоги ззовні як зняття з себе відповідальності за конструктивні зміни ситуації (та/або власного стану). 67,1% пацієнтів з ВФ АП мали негативне ставлення до факту наявності аутоагресивних спонукань та відчували страх по відношенню до власних аутоагресивних проявів, неможливості контролювати свій психічний стан. Це стало безпосередньою причиною звертання за спеціалізованою допомогою. У пацієнтів з ВФ АП негативне ставлення до АП, як і рентні настанови, спостерігалися частіше, ніж серед суїцидентів. Позитивне ставлення до АП (скоєних агресивних дій) частіше виявлялося у групі суїцидентів.

Аутоагресивні спонукання у хворих з ВФ АП формувались пропорційно зростанню тяжкості психічних порушень. При ВФ АП психопатологічні порушення зустрічалися при будь-якому регістрі розладів: від розладів органічного, екзогенного генеза до психогенних реактивних і особистісних невротичних порушень, тоді як у групі суїцидентів була виявлена суттєва різниця в регістрах уражень в залежності від типу АП. Найтяжчі психічні розлади, їх різноманітність були виявлені у осіб з ВФ АП та у суїцидентів з суїцидальним і асуїцидальним типами АП, що відповідало найбільшої вираженості власне аутоагресивних проявів та психічних розладів у цих хворих, а також свідчило про значущість аутодеструктивного ефекту для нервово-психічної діяльності при даних формах АП.

Тривалість психічних розладів в групі ВФ АП у середньому перевищувала три роки (у групі не було зафіксовано жодного випадку гострих транзиторних реакцій), оскільки ВФ АП як інтернальна форма зміщеної активності розвивалася на тлі хроніфікації психічних розладів. У групі з ВФ АП переважали протраговані та хронічні форми невротичних розладів переважно астенічного кола (62,9% випадків) з тривожно-фобічною (28,6%), астено-депресивною (12,9%) й тривожно-астенічною (11,4%) симптоматикою у структурі ведучих синдромів, котра була обумовлена суб’єктивною тяжкістю хворобливих переживань.

У табл. 2 наведено порівняльні дані психометричного шкалування в обох клінічних групах. Статистична різниця отриманих результатів визначалася за t-критерієм Стьюдента, вона вважалась достовірною при p < 0,05, що відзначено *, або ** при p < 0,01).

Таблиця 2

Порівняння значень середніх величин згідно шкал PANSS та вираженості тривоги М. Гамільтона в клінічних групах (в балах, M±m)

Шкали У групі з ВФ АП В цілому по групі суїцидентів Клініко-патогенетичні типи АП
суїцидальний парасуїци-дальний псевдосуїцидальний асуїцидальний
N = 70 N = 350 N = 92 N = 132 N = 50 N = 76
PANSS позитивних симптомів 9,9±2,3** 12,8±7,1* 11,1±4,7* 8,9±2,4** 10,0±2,6** 23,5±6,6
негативних симптомів 9,5±3,8* 9,9±4,9* 8,8±3,0* 7,3±1,2** 7,4±1,3** 17,6±4,6
загальної психопатології 36,6±3,8* 41,4±15,3* 42,2±12,5* 32,7±7,7** 33,4±7,3* 60,9±14,0
оцінки ризику агресії 8,3±10,1 10,3±2,4 9,1±2,6 9,7±1,9 10,4±1,8 12,5±2,0
загальний сумарний бал 64,3±17,8* 74,4±27,6* 71,1±19,9* 58,6±11,3* 61,1±11,4* 114,5±23,5
М. Гамільтона сумарний бал 19,0±6,8 16,4±5,4* 20,8±4,6 11,1±5,0** 8,6±5,2** 25,2±6,0

Значення показників за шкалами PANSS та М. Гамільтона дорівнювали показникам, що були виявлені при псевдосуїцидальному та суїцидальному типах АП. Рівень ризику агресії — найбільш значуща шкала для характеристики суїцид-догенезу зовнішніх форм АП — у групі з ВФ АП був найменшим. При ВФ АП за шкалою М. Гамільтона було зафіксовано суттєво більшу вираженість психосоматичних розладів порівняно з групою суїцидентів. Ці результати відображали процеси інтерналізації зміщеної активності, притаманні пацієнтам з ВФ АП — на відміну від суїцидентів, які мали екстернальний варіант зміщеної активності.

Психофізіологічне дослідження — аналіз індексу напруженості за Р. М. Баєвським (1984) — підтвердило патологічне функціонування регуляторних механізмів при ВФ АП. Дизрегуляція вегетативного функціонування у групі з ВФ АП свідчила про суттєву виснаженість адаптаційних резервів на тлі хронічних аутоагресивних проявів. Зміна індексу напруженості на тлі психоемоційного навантаження відповідала клінічним синдромальним характеристикам невротичного регістру — переважанню тривожно-фобічної або астено-депресивної симптоматики.

Вивчення психологічних предикторів АП, описане у шостому розділі, підтвердило їх важливість у процесах суїцидогенезу.

Порівняльний аналіз преморбідного типу особистості виявив переважання психастенічного типу особистості в обох клінічних групах: у 40,9% суїцидентів та у 60,0% пацієнтів з ВФ АП, що обумовлено специфічним механізмом «поведінкової компенсації» низької самооцінки за допомогою формування різних форм АП. У групі суїцидентів достатню питому вагу мали також лабільний варіант афективно-нестійкого типу та істеричний тип особистості.

Дослідження продемонструвало розповсюдженість і вираженість різних варіантів родинного дисфункціонування як одного з основних психологічних предикторів суїцидогенезу. Порушення комунікації у родині як відсутність партнерської взаємодії спостерігалась у 90,0% випадків при всіх формах и типах АП. Емоційна залежність як прояв патологічної незрілості міжособистісних взаємовідносин була другим за частотою показником внутрішньородинних девіацій в обох клінічних групах. В їх основі полягають симбіотичні девіантні дитячо-батьківські взаємостосунки з гиперопікою, жертовними та перфекціоністськими настановами. Їх основним патологічним проявом були порушення особистісного розвитку, закріплення у особи інфантильних форм поведінки з тенденцією до їх трансформації в аутодеструктивні варіанти зміщеної активності. Емоційно-залежні відносини в родині найчастіше фіксувалися при псевдосуїцидальному типі АП та у пацієнтів з ВФ АП (у 68,9% і 61,4% випадків відповідно). Ригідні перфекціоністські батьківські настанови як специфічна форма психологічного насильства внаслідок умовної любові у 2,2 рази частіше виявлялися при ВФ АП (60,0% випадків), ніж серед суїцидентів (26,3% випадків). Виховання з гиперопікою з боку матері як варіант симбіотичної емоційної залежності при дистантності й субмісивності батька спостерігалося в 30,0% випадків при ВФ АП і у 32,0% — серед суїцидентів (у 52,0% випадків при псевдосуїцидальному типі АП). Віктимні жертовні маніпулятивні батьківські настанови у 2,3 рази частіше зустрічалися при ВФ АП, ніж у суїцидентів (44,3% та 19,7% випадків відповідно). Найрідше такий варіант сімейного дисфункціонування виявлявся при парасуїцидальному типі АП.Виснажливі маніпулятивні настанови (позиція постійного зобов’язання перед батьками) у групі осіб з ВФ АП зустрічалися в 2,8 рази частіше, ніж серед суїцидентів (47,1% та 16,6% випадків відповідно). Також частіше, ніж у суїцидентів, при ВФ АП спостерігалося нехтування з боку батьків, їх емоційно байдуже ставлення, (35,7 та 21,7% випадків відповідно). Найменше значення для потенціювання суїцидогенезу в обох групах мав фактор прямого фізичного насильства. Отже, специфічні форми психологічного насильства як варіант девіантних дитячо-батьківських взаємодій, а також фактор дитячої травматизації мали більший аутодеструктивний ефект та суїцидогенний потенціал, ніж випадки багаторазового прямого фізичного насильства. Найбільший суїцидогенний ефект родинного дисфункціонування було зафіксовано при ВФ АП та псевдосуїцидальному типі АП, найменший — при парасуїцидальному й асуїцидальному типах АП.

Критерій наявності екзистенціальної кризи відображав суїцидальну готовність особистості: трансформацію форм АП, що клінічно не спостерігаються у ті, які клінічно спостерігаються. Екзистенціальна криза у групі з ВФ АП виявлялася практично в усіх випадках, тоді як серед суїцидентів її було зафіксовано у 73,7% випадків, переважно при суїцидальному типі АП.

У 87,1% суїцидентів було виявлено інфантильні настанови у міжособистісних стосунках при усіх типах АП, окрім асуїцидального. При псевдосуїцидальному типі АП інфантильні настанови були зафіксовані у 100,0% випадків. Пацієнтам з ВФ АП при найбільшій вираженості екзистенціальної кризи міжособистісні інфантильні настанови були притаманні найменшою мірою (77,1% випадків).

Визначення локусу контролю й типа долаючої поведінки яскраво продемонструвало характер психологічних девіацій у процесі суїцидогенезу. Якщо при псевдосуїцидальному типі внутрішній локус контролю зовсім не мав місця, то при суїцидальному типі АП спостерігався його найбільший рівень (59,8% випадків). В цілому серед суїцидентів зовнішній локус контролю було зафіксовано у 2,1 рази частіше, ніж при ВФ АП (у цих пацієнтів частіше спостерігався внутрішній локус контролю, їм не були притаманні насильницькі, імпульсивні аутоагресивні прояви на тлі зовнішнього локусу контролю). В обох клінічних групах найчастіше виявлялися регресивно-афективні форми долаючої поведінки, які потенціювали трансформацію процесів патологічного пристосування у форми АП, що клінічно спостерігаються.

Виявлено великий спектр чинників — безпосередніх приводів до реалізації АД або розвитку ВФ АП. У більшості випадків реєструвалося сполучення причин з урахуванням змісту суїцидогенного конфлікту, характеристик психологічного стану, а також типових патернів долаючої поведінки. Ці чинники можна розділити на такі сфери: проблеми з психічним та соматичним здоров’ям, у тому числі психічні розлади; особистісні девіації, переживання власної неспроможності, безнадії; міжособистісні конфлікти в родині, з друзями, розрив стосунків; випадки фізичного та психологічного насильства з боку оточуючих; соціальні проблеми. Виключно психічні розлади, а також бажання позбавитися від нестерпних хворобливих переживань були суїцидогенним тригером тільки при асуїцидальному типі АП. Психічні і соматичні проблеми, їх суб’єктивна тяжкість та весь патологічний спектр переживань були основними чинниками манифестного періоду суїцидогенезу при ВФ АП, а також при суїцидальному типі АП. При ВФ АП безпосередньою причиною розвитку аутоагресивних спонукань була специфічна група психологічних проблем — проявів екзистенціальної кризи. При псевдосуїцидальному і парасуїцидальному типах АП суїцидогенез найчастіше був обумовлений міжособистісними конфліктами, які потенціювали здійснення імпульсивних АД.

Дані психологічного тестування підтвердили достовірність статистичних відмінностей між експериментальними групами та групою порівняння (достовірність статистичних відмінностей оцінювалась за t-критерієм Стьюдента для всіх показників, статистична різниця вважалась достовірною при p < 0,05). Найбільшу вираженість особистісних девіацій було зафіксовано у суїцидентів з суїцидальним типом АП, а також при ВФ АП.

Дані тесту оцінки вираженості аутоагресивних предикторів засвідчили, що показник власне аутоагресивних спонукань був найвищім у групи суїцидентів і перевищував такий у групи порівняння в 3,1 рази, групи з суїцидальним типом АП — у 5,0 разів, а у групи з ВФ АП — у 3,5 рази. Суттєво більш високі показники у клінічних групах було зафіксовано по критеріям агресивності та імпульсивності (їх рівень при всіх формах і типах АП перевищував показники групи порівняння більше, ніж вдвічі).

Рівень безнадії, згідно з тестом самооцінки рівня безнадії А. Бека, при суїцидальному типі АП та при ВФ АП перевищував середнє значення у групі порівняння у 3,7 та 3,2 рази.

Тест самооцінки соціально-психологічної адаптації К. Роджерса–Р. Даймонда підтвердив значущість локусу контролю у суїцидогенезі. В обох клінічних групах його значення суттєво перевищували аналогічний показник у групі контролю. Показники прийняття–неприйняття себе та оточуючих свідчать, що у клінічних групах пацієнти менш схильні до прийняття себе. Виключенням стали суїциденти з псевдосуїцидальним типом АП, ступінь «самоприйняття» яких перевищував аналогічний показник у групі порівняння. В обох клінічних групах рівень ескапізму був достовірно вищим, ніж його значення у контрольній групі.

Тест визначення типів актуалізованих психологічних захистів Р. Плутчика продемонстрував, що в обох клінічних групах достовірно вищими були показники за шкалами регресії, зміщення, проекції і компенсації. Ці дані підтвердили положення теоретичної моделі патогенезу АП про розвиток АП як екстернальний чи інтернальний варіанти зміщеної активності внаслідок процесу патологічного пристосування при порушеннях онтогенетичного еволюціонування. При суїцидальному типі АП суттєво нижчим за значення в групі контролю був рівень інтелектуалізації, що свідчило про неспроможність цих пацієнтів до адекватної оцінки себе й оточуючої дійсності. При ВФ АП було виявлено достовірно вищий рівень психологічного захисту через пригнічення.

В обох клінічних групах по відношенню до групи порівняння достовірно вищими були показники тривоги, фрустрації та ригідності (за тестом самооцінки психічного стану Г. Айзенка), що підтвердило значущість екзистенціальної тривоги та фрустраційної незадоволеності як психологічних предикторів суїцидогенезу. Достовірно вищий рівень ригідності в обох клінічних групах свідчив про нездатність до гнучкого формування адаптивних стилів поведінки при наявності АП на тлі виснажених адаптаційних резервів особистості.

Результати тесту самооцінки значущості катамнестичних подій виявили достовірно більшу кількість психотравмуючих обставин у біографії пацієнтів з ВФ АП, а також при суїцидальному й асуїцидальному типах АП по відношенню до групи порівняння.

У сьомому розділі представлені дані щодо розробки доцільних схем надання й результатів застосування ДКНСД суїцидентам у найближчому постсуїцидальному періоді. ДКНСД складалася з адекватної за обсягом та характером невідкладної психофармакотерапії, націленої на купірування, насамперед, тривожної та астенічної симптоматики, а також невідкладного психотерапевтичного втручання, яке сприяло активації антисуїцидального бар’єру, трансформації дезадаптивних форм долаючої поведінки і проробленню саморйунівниих особистісних мотиваційних настанов.

Характер та обсяг невідкладної фармакотерапії визначався типом АП і видом коморбідних психічних розладів. Незалежно від типа АП її основною метою було зниження вираженості афективних розладів («напруженості» афекту, тривожних, фобічних, депресивних симптомів), когнітивних порушень (ригідності, фрустрації) й вегетативної дисфункції. Суїциденти з суїцидальним та асуїцидальним типами АП вимагали потужної психофармакотерапії. Обсяг невідкладної фармакотерапії для суїцидентів з парасуїцидальним і псевдосуїцидальним типами АП був значно меншим, що пояснювалось більшою частотою субклінічного рівня вираженості психічних порушень та ефектом «обриву» АД. У суїцидентів з непсихотичними розладами у невідкладній фармакотерапії АП використовувалися переважно бензодіазепинові транквілізатори, при психотичних розладах застосовувалися як правило ін’єкційні нейролептики седативної дії (при депресивно-параноїдній симптоматиці — у сполученні з антидепресантами).

Як доцільний метод невідкладної психотерапії АП нами застосовувалась кризова індивідуальна та/або сімейна психотерапія на підставі екзистенціально- гуманістичного підходу. В існуючих умовах невідкладне психотерапевтичне втручання обмежувалося кризовою підтримкою та мотивацією на подальшу психотерапевтичну роботу. Основною метою невідкладної психотерапії було відреагування негативних емоцій — зменшення афективного компоненту в стані психологічної дезадаптації суїцидента, а також посилення когнітивної складової — прояснення мотиваційних настанов у суїцидогенному конфлікті і способів його розв’язання.

Динаміка даних психометричного шкалування за шкалою М. Гамільтона після застосування ДКНСД засвідчила найбільш суттєве зниження показників в цілому у групі за показниками напруженості (20,3%), депресивного настрою (19,8%), особливостей поведінки при огляді (19,7%), диссомнічних розладів (16,5%), вираженості страхів (15,0%) та тривоги (12,0%). Найменшу динаміку показників після проведення ДКНСД було зафіксовано у групах з суїцидальним та асуїцидальним типами АП, тому що ці хворі потребують тривалого й потужного терапевтичного втручання у зв’язку з вираженістю аутоагресивних проявів і психічних розладів.

Основним результатом надання ДКНСД було значне посилення антисуїцидальних настанов при парасуїцидальному типі АП, що визначало низьку ймовірність рецидивування АП у цих хворих. При суїцидальному та асуїцидальному типах АП удавалось знизити вираженість аутоагресивних спонукань й психопатологічної симптоматики, а також націлити суїцидентів на необхідність подальшого лікування. Актуалізація антисуїцидальних настанов та прояснення впливу особистісних розладів на формування аутодеструктивних стилів поведінки були основним завданням ДКНСД при псевдосуїцидальному типі АП. Ці суїциденти були зорієнтовані на необхідність, насамперед, психотерапевтичного втручання у межах сімейної терапії.

ВИСНОВКИ

  1. У дисертації здійснено нове вирішення актуальної проблеми сучасної психіатрії — комплексне дослідження аутоагресивної поведінки, яке дозволило дослідити й систематизувати патогенетичні закономірності розвитку, клініко-феноменологічні особливості різних форм аутоагресивної активності, розробити її клініко-патогенетичну типологію, а також впровадити у клінічну практику нові якісні комплексні методи діагностики та диференційованої невідкладної суїцидологічної допомоги хворим у найближчому постсуїцидальному періоді.
  2. На підставі запропонованої дослідницької гіпотези була розроблена теоретична модель патогенетичних механізмів формування аутоагресивної поведінки. Виходячи з сучасної природничо-наукової методології, вона враховує теоретичні положення еволюційно-синергетичної парадигми і розглядає суїцидогенез як процес патологічного пристосування в межах онтогенезу особистості, дозволяючи описати патогенез різних форм аутоагресивної поведінки й обґрунтувати її клініко-патогенетичну типологію.
  3. Окремі типи аутоагресивної поведінки якісно відрізняються за своїми патогенетичними механізмами розвитку. Асаме, критерії кількості здійснених аутоагресивних дій, способів їх реалізації та небезпеки для життя, характеру пресуїцидального й постсуїцидального періодів, впливу додаткових патогенних факторів при здійсненні аутоагресивних дій, мотиваційному підґрунті аутоагресивної активності, наявності або відсутності ефекту самовільного «обриву» аутоагресивних проявів після здійснених аутоагресивних дій відображають суттєві відмінності у механізмах суїцидогенезу при суїцидальному, парасуїцидальному, псевдосуїцидальному та асуїцидальному типах аутоагресивної поведінки.
  4. Окремі клініко-патогенетичні типи аутоагресивної поведінки формуються у взаємозв’язку з коморбідними психічними розладами: суїцидальний тип АП розвивається переважно на тлі затяжних порушень адаптації (46,7%), депресивних станів різного генеза та вираженості (32,6%); парасуїцидальний — як правило на тлі різних видів розладів адаптації (88,6%), переважно сполучених з алкогольними епізодами або алкогольною залежністю; псевдосуїцидальний — внаслідок гострої реакції на стрес (72,0%), часто при її сполученні з істеричним або інфантильним розладом особистості (38,0%); асуїцидальний тип — при параноїдній шизофренії (43,4%), тяжкому депресивному епізоді з психотичними симптомами (7,9%), гострих шизофреноподібних психотичних розладах, гострих алкогольних чи наркотичних інтоксикаціях.
  5. При суїцидальному типі аутоагресивної поведінки провідними симптомокомплексами є депресивний (26,1%), астено-депресивний (22,8%), депресивно-фобічний (14,1%) та тривожно-фобічний (12,0% випадків) синдроми, при парасуїцидальному — тривожно-фобічний (30,3% випадків), тривожно-дисфорічний (19,7% випадків) та тривожно-астенічний (12,9% випадків) синдроми, при псевдосуїцидальному — істеро-тривожний (52,0% випадків) та істеро-дисфорічний (40,0% випадків) синдроми, при асуїцидальному типі — депресивно-параноїдний (30,3% випадків), галюцинаторно-параноїдний (27,6% випадків) і параноїдний (17,1% випадків) синдроми. За даними психометричного шкалірування патогномонічними характеристиками аутоагресивної поведінки є виражена тривожна та депресивна симптоматика, схильність до люті, труднощі у затримці гратифікації, афективна лабільність й напруженість, а також позитивні психотичні симптоми при асуїцидальному типі аутоагресивної поведінки. При асуїцидальному та суїцидальному типах аутоагресивної поведінки вираженість психопатологічних порушень є суттєво вищою (при p < 0,05).
  6. Процес розвитку внутрішніх форм аутоагресивної поведінки якісно відрізняється від механізмів суїцидогенезу зовнішніх форм аутоагресивної поведінки. Специфічними характеристиками внутрішніх форм аутоагресивної поведінки є переваження суїцидальних фантазій та думок при відсутності їх зовнішньої реалізації, суттєво більша тривалість наявності аутоагресивних спонукань — переважно від одного до трьох місяців (51,4%), а також потрібність уникання психотравмуючих переживань і заклик про допомогу як переважаюча мотивація суїцидогенезу. Внутрішні форми аутоагресивної поведінки мають виражений аутодеструктивний ефект для нервово-психічної діяльності хворого, котрий впливає на процес хроніфікації й посилення важкості психічних розладів.
  7. Гострота й важкість коморбідної психопатологічної симптоматики при внутрішніх формах аутоагресивної поведінки прямо пропорційна вираженості аутоагресивних проявів. У пацієнтів з внутрішніми формами аутоагресивної поведінки превалюють різні варіанти протрагованих та хронічних форм невротичних розладів переважно астенічного кола (62,9%), адаптаційних (24,3%) та особистісних розладів (18,6%) з тривожно-фобічною (28,6%), астено-депресивною (12,9%) й тривожно-астенічною (11,4%) симптоматикою у структурі ведучих синдромів. За даними психометричного шкалування хворі з внутрішніми формами аутоагресивної поведінки мають більш низький рівень агресивності та більшу вираженість соматизованих порушень, ніж суїциденти, а глибина та різноманітність психопатологічної симптоматики в даній групі відповідна показникам при суїцидальному типі зовнішніх форм аутоагресивної поведінки (при p < 0,05). Специфічні прояви та вираженість вегетативного дисфункціонування при внутрішніх формах аутоагресивної поведінки підтверджує суттєву виснаженість адаптаційних резервів у цих хворих на тлі хронічних і виражених аутоагресивних проявів.
  8. Найбільш розповсюдженими і значущими психологічними предикторами суїцидогенезу при обох формах та всіх клініко-патогенетичних типах аутоагресивної поведінки є різні варіанти родинного дисфункціонування та їх сполучення. Найвагоміший суїцидогенний вплив мають порушення комунікації у родині (87,6%), різні форми емоційної залежності (70,2%) з симбіотичною, гіперопікаючою поведінкою з боку матері за умов дистантності й субмісивності батька, а також ригідні перфекціоністські (43,2%), віктимні (32,0%) і виснажливі (31,9%) маніпулятивні батьківські настанови, а також знехтуюче, емоційно байдуже відношення батьків до дітей (28,7%). Різноманітні варіанти девіантних дитячо-батьківських взаємовідносин частіше зустрічаються при внутрішніх формах аутоагресивної поведінки та при псевдосуїцидальному типі аутоагресивної поведінки, ніж при інших її типах.
  9. Психастенічний преморбідний тип особистості (50,4%) при обох формах і всіх типах аутоагресивної поведінки є одним з важливих психологічних предикторів суїцидогенезу. Більшість пацієнтів з внутрішніми формами аутоагресивної поведінки та суїцидентів виявляють ознаки екзистенціальної кризи як прояву особистісної суїцидальної готовності (98,6% і 73,7% відповідно), інфантильні настанови у міжособистісних відносинах (77,1% і 87,1% відповідно) та переважання регресивно-афективних патернів долаючої поведінки (44,3% і 51,4% відповідно), котрі потенціюють трансформацію процесів патологічного пристосування у форми аутоагресивної поведінки, що клінічно спостерігаються. Зовнішній локус контролю частіше спостерігається у суїцидентів, ніж при внутрішніх формах аутоагресивної поведінки (36,6% і 17,1% відповідно), тоді як внутрішній локус контролю — навпаки (54,3% і 38,6% відповідно).
  10. Сполучення декількох причин, котрі враховують зміст суїцидогенного конфлікту, характеристики психологічного стану, а також типові патерни долаючої поведінки, безпосередньо потенціюють розвиток форм аутоагресивної поведінки, що клінічно спостерігаються. При асуїцидальному типі аутоагресивної поведінки аутоагресивні дії реалізуються виключно під впливом психопатологічних розладів на тлі бажання позбавитися нестерпних хворобливих переживань. Психопатологічні розлади і соматичні хвороби та їх суб’єктивна важкість, почуття власної неспроможності є основними причинами реалізації аутоагресивних дій при суїцидальному типі, а також суїцидогенезу при внутрішніх формах аутоагресивної поведінки. При парасуїцидальному та псевдосуїцидальному типах аутоагресивної поведінки переважно здійснюються імпульсивні аутоагресивні дії, найбільш розповсюдженими безпосередніми причинами котрих є міжособистісні конфлікти.
  11. Згідно даних психологічного тестування наявність й вираженість аутоагресивних проявів та психологічних порушень достовірно вище у клінічних групах по відношенню до групи порівняння (при р < 0,05). До основних психологічних предикторів аутоагресивної поведінки відносяться високий рівень безнадійності, особистісної тривожності, імпульсивності, агресивності, ригідності, фрустрації, зовнішній локус контролю, неадекватне самовиправдання з завищеним неприйняттям себе, ескапізм, а також такі захисні механізми, як регресія, проекція, зміщення і компенсація. Найбільша вираженість психологічних відхилень як предикторів аутоагресивної поведінки за даними тестової самооцінки спостерігається при суїцидальному типі та внутрішніх формах аутоагресивної поведінки.
  12. У ході дисертаційного дослідження науково обґрунтовано та доведено необхідність й ефективність застосування методу диференційованої комплексної невідкладної суїцидологічної допомоги у найближчому постсуїцидальному періоді, у межах якої розроблено і застосовано прицільні схеми невідкладної фармакотерапії та психотерапії при визначених клініко-патогенетичних типах зовнішніх форм аутоагресивної поведінки і різних видах коморбідної психічної патології. Диференційована комплексна невідкладна суїцидологічна допомоги повинна надаватися суїцидентам після скоєння аутоагресивних дій як найбільш адекватний варіант спеціалізованої психіатричної допомоги. Основними результатами її застосування є практично повне купірування психопатологічних симптомів та різке підвищення антисуїцидальних настанов при парасуїцидальному типі аутоагресивної поведінки, що суттєво знижує ймовірність її рецидивування; а також зниження вираженості аутоагресивних спонукань, афективної напруги й агресивності та інших психопатологічних симптомів, відповідних конкретному клінічному типу аутоагресивної поведінки, при суїцидальному, псевдосуїцидальному й асуїцидальному її типах, що дозволяє мотивувати суїцидентів до подальшого адекватного лікування.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

  1. Чуприков А. П., Пилягина Г. Я. К концепции поля психического // Журнал психиатрии и медицинской психологии. — 1996. — № 1. — С. 69–78.
  2. Чуприков А. П., Пилягіна Г. Я. Розробка державної програми боротьби із зростанням суїцидальної активності в Україні // Збірник наукових праць співробітників КМАПО ім. П. Л. Шупика. — Київ, 1998. — Вип. 7, кн. 1. — С. 157–159.
  3. Чуприков А. П., Пилягина Г. Я., Никифорук Р. И. Проблема суицидов в Украине // Международный медицинский журнал. — 1999. — Т. 5, № 1. — С. 52–56.
  4. Пилягина Г. Я. Аутоагрессия: биологическая целесообразность или психологический выбор? // Таврический журнал психиатрии. — 1999. — Т. 3, № 3. — С. 24–27.
  5. Пилягина Г. Я. К вопросу об адаптационной концепции в суицидологии // Таврический журнал психиатрии. — 1999. — Т. 3, № 1–2. — С. 105–107.
  6. Cryzhanovskaya L., Pilyagina G. Suicidal behavior in Ukraine, 1988–1998 // Crisis. — 1999. — № 20/4. — P. 1–8.
  7. Пилягина Г. Я. К вопросу о клинико-патогенетической типологии аутоагрессивного поведения // Таврический журнал психиатрии. — 2000. — Т. 4, № 1. — С. 22–24.
  8. Пилягина Г. Я. Магические архетипы и ритуалы в патогенезе невротических расстройств и аутоагрессивного поведения // Таврический журнал психиатрии. — 2000. — Т. 4, № 4. — С. 64–67.
  9. Пилягина Г. Я. Феномен аутоагрессии как способ временных переходов в пространстве // Таврический журнал психиатрии. — 2001. — Т. 5, № 1. — С. 37–39.
  10. Пилягина Г. Я. Многоликость саморазрушения (особенности патогенеза аутодеструктивных эквивалентов) // Таврический журнал психиатрии. — 2002. — Т. 6, № 2. — С. 52–56.
  11. Чуприков А. П., Пилягина Г. Я. К вопросу о необходимости организации суицидологической службы в Украине // Український вісник психоневрології. — 2002. — Т. 10, вип. 2. — С. 154–157.
  12. Пилягина Г. Я. Клинико-патогенетическая типологизация аутоагрессивного поведения // Архів психіатрії. — 2003. — Т. 9, № 3. — С. 24–30.
  13. Пилягина Г. Я. Механизмы суицидогенеза и оценка суицидального риска при различных формах аутоагрессивного поведения // Архів психіатрії. — 2003. — Т. 9, № 4. — С. 18–26.
  14. Пилягіна Г. Я. Комплексна діагностика аутоагресивної поведінки // Вісник Вінницького державного медичного університету. — 2003. — Т. 7, вип. 2/2. — С. 735–739.
  15. Пилягіна Г. Я. До питання про застосування комплексної невідкладної суїцидологічної допомоги // Медичні перспективи. — 2003. — Т. 8, № 3. — Ч. 1. — С. 58–61.
  16. Пилягина Г. Я. Неотложная фармакологическая терапия аутоагрессивного поведения // Проблеми медичної науки та освіти. — 2003. — № 3. — С. 48–51.
  17. Пилягина Г. Я. Особенности суицидогенеза аутоагрессивного поведения в молодом возрасте // Проблеми медичної науки та освіти. — 2003. — № 4. — С. 53–57.
  18. Пилягина Г. Я. Синдром юношеской астенической несостоятельности у суицидентов // Таврический журнал психиатрии. — 2003. — Т. 7, № 2. — С. 81–86.
  19. Пилягина Г. Я. Применение комплексных методов диагностики при аутоагрессивном поведении // Таврический журнал психиатрии. — 2003. — Т. 7, № 3. — С. 76–82.
  20. Пилягина Г. Я. Принципы неотложной психотерапии аутоагрессивного поведения // Таврический журнал психиатрии. — 2003. — Т. 7, № 4. — С. 42–46.
  21. Пилягина Г. Я. Механизмы патологического приспособления и детская травматизация в суицидогенезе // Український медичний часопис. — 2003. — № 6. — С. 49–56.
  22. Чуприков А. П., Пилягина Г. Я., Войцех В. Ф. Суицидология. Основные термины и понятия: Методическое пособие. — Киев, 1999. — 60 с.
  23. Пилягіна Г. Я. Корекція суїцидальності // Психологія суїциду: Методичний посібник. — Івано-Франківськ: Плай, 2002. — С. 193–226.
  24. Чуприков А. П., Пилягина Г. Я. Новый способ предупреждения суицидального поведения // Лікування та діагностика. — 1997. — № 3. — С. 62–63.
  25. Пилягина Г. Я. Актуальные проблемы суицидологии в Украине и пути её решения // Журнал практического врача. — 1998. — № 6. — С. 2–6.
  26. Пилягина Г. Я. Неотложные состояния в психиатрии и суицидологии // Журнал практического врача. — 1999. — № 4. — С. 32–37.
  27. Пилягина Г. Я. Психические расстройства в общетерапевтической практике // Doctor. — 2002. — № 6. — С. 17–21.
  28. Пилягина Г. Я. Ранняя диагностика психических нарушений в общесоматической практике // Журнал практического врача. — 2002. — № 1. — С. 11–16.
  29. Пилягина Г. Я. Аутоагрессия: биологическая целесообразность или психологический выбор? // Проблемы психической деятельности. Избранные конспекты лекций Республиканского семинара «Школа практической суицидологии» (11–13.05.1999 г., Киев): Сборник трудов. — Киев, 1999. — С. 28–35.
  30. Чуприков А. П., Пилягина Г. Я., Табачников С. И. Оперативная обстановка и проблема предупреждения аутоагрессивной активности населения // Избранные материалы II республиканского учебного семинара «Школа практической суицидологии» (21–23.11.2000 г., Киев). — Киев, 2000. — С. 3–19.
  31. Пилягина Г. Я. Методологические и клинико-патогенетические аспекты аутоагрессии как ситуационной приспособительной реакции // Материалы VI международной междисциплинарной конференции по биологической психиатрии «Стресс и поведение» (Москва, 26–28 октября 2001 г.). — М., 2001. — С. 65–68.
  32. Пилягина Г. Я., Чуприков А. П., Балабаева Т. В., Кузнецов И. В., Чуприкова Е. Г. Суицидальная активность и насильственная смерть в Украине. Динамические тенденции последнего десятилетия // Серийные убийства и социальная агрессия: что ожидает нас в XXI веке? Медицинские аспекты социальной агрессии: Материалы 3-й Международной научной конференции. — Ростов-на-Дону: ЛРНЦ «Феникс», 2001. — С. 404–407.
  33. Пилягина Г. Я. Комплексные подходы в неотложной терапии суицидального поведения // Матеріали III міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми суїцидології»: Збірник наукових праць. — Київ: КІВС, 2002. — С. 91–97.
  34. Пилягина Г. Я. Многоликость саморазрушения (особенности патогенеза аутодеструктивных эквивалентов). // Материалы I международного симпозиума «Стресс и экстремальные состояния» (Кара-Даг, Феодосия (Крым), Украина, 5–14 июня 2002 г.). — М., 2002. — С. 68–70.
  35. Пилягина Г. Я. К вопросу об исследовательской парадигме в суицидологии // Материалы VII международной междисциплинарной конференции по биологической психиатрии «Стресс и поведение» (Москва, 26–28 февраля 2003 г.). — М., 2003. — С. 87–89.
  36. Pilyagina G. The clinical-pathogenetic typology of autoagressive behavior // XXII World Congress of the International Association for Suicide Prevention (10–14 September 2003, Stockholm, Sweden). — Stockholm, 2004. — P. 12–13.
  37. Tabachnikov S., Pilyagina G. Onyshko Yu. Organization of the complex emergency suicidological help // XXII World Congress of the International Association for Suicide Prevention (10–14 September 2003, Stockholm, Sweden). — Stockholm, 2004. — P. 110–112.

Адреса для листування:
pilyagin@visti.com


© «Новости украинской психиатрии», 2007
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211