НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Русская версия статьи »

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОТИЧНИХ СТАНІВ ТА НЕВІДКЛАДНИХ ПСИХІАТРИЧНИХ КОНСУЛЬТАЦІЙ В ІНФЕКЦІЙНІЙ ЛІКАРНІ

А. В. Каніщев

* Публікується за виданням:
Каніщев А. В. Особливості психотичних станів та невідкладних психіатричних консультацій в інфекційній лікарні // Вісник Харківського університету. Серія «Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова». — Харків, 2001. — № 506, ч. 2. — С. 300–302.

Незважаючи на значне зниження частоти психотичних розладів в клініці інфекційних захворювань, лікарю-інфекціоністу ще доводиться зустрічатись із різноманітними психотичними порушеннями. Їх виникнення завжди потребує особливої уваги та невідкладних заходів.

Спостереження за психічними порушеннями у інфекційних хворих проводилось нами в обласній клінічній інфекційній лікарні м. Харкова в 1996–2000 рр.

На першому місці за частотою та практичною значущістю знаходились гострі психотичні розлади, що перебігали із затьмаренням свідомості.

Найчастішим варіантом таких розладів залишались деліріозні стани. Іноді вони відзначались досить повною та розгорнутою клінічною картиною, але в більшості випадків залишались на рівні передделіріозного стану або перебігали абортивно.

Дещо рідше зустрічались інші синдроми затьмареної свідомості — аментивні, аментивно-деліріозні, стани епілептіформного збудження. Такі явища виникали при менінгітах, менінгоенцефалітах, тяжких формах вірусних гепатитів із проявами печінкової енцефалопатії, явищах набряку–набухання головного мозку при іншій інфекційній патології. Вони, як правило, чергувались із синдромами виключення свідомості (сопор, кома); їх виникнення завжди свідчило про наявність суттєвого ураження ЦНС та віщувало несприятливий прогноз.

Слід зазначити, що деліріозні стани суто інфекційного походження останнім часом майже не зустрічались; в більшості випадків, що спостерігались нами, делірій розвивався у осіб, яки виявляли ознаки алкогольної залежності. Але не можна також вважати всі такі випадки суто алкогольним делірієм: інколи психоз розвивався в період «світлого проміжку» між запоями, в період ремісії, або у хворих із алкогольною залежністю I стадії; в багатьох випадках початок делірія не був прямо пов’язаним із алкогольною абстиненцією. Однак в цілому, сама наявність алкогольної залежності сприяла виникненню таких станів затьмареної свідомості змішаного походження.

Втім, серед тих осіб, у яких розвились більш «важкі» синдроми затьмареної свідомості, також досить часто зустрічалась алкогольна залежність. Спостерігались випадки, коли у хворих (як правило, із менінгітами) при надходженні в стаціонар спостерігались явища виключення свідомості (сопор), які перемежалися із аментивно-деліріозним синдромом; під впливом інтенсивної терапії симптоми порушення свідомості зникали вже протягом першого дня лікування. Однак, на 2–3-й день знаходження в стаціонарі у таких хворих виникав делірій, який перебігав із проявами, типовими для алкогольного делірію.

Основна роль в своєчасному розпізнаванні станів затьмареної свідомості належала середньому медичному персоналу, в особливості при поступовому розвитку делірія, коли в денний час психічний стан хворого нормалізувався. В таких випадках суттєве значення мало саме спостереження персоналу за поведінкою хворого в вечірній час, коли могли бути виявленими підвищена метушливість хворого, перші прояви порушень орієнтування та оман сприйняття.

Пацієнти, у яких розвивались гострі психотичні стани, знаходились зазвичай у відділенні реанімації та інтенсивної терапії; інколи, якщо загальний стан хворого не потребував реанімаційних заходів — в спеціально устаткованому боксі в боксованому діагностичному відділенні.

В зазначених відділеннях медичний персонал мав суттєвий досвід в догляді за такими пацієнтами; володів навичками фіксації збудженого хворого. Крім того, в цих відділеннях перші ознаки неадекватної поведінки хворого помічалися персоналом відділення завжди раніше, про що згодом повідомлявся черговий лікар, який вирішував питання про виклик лікаря-психіатра. Найчастіше це відбувалось в вечірній час. В інших відділеннях персонал не завжди виявляв достатню сторожкість і звертав увагу чергового лікаря на порушення поведінки пацієнта також не завжди своєчасно.

Тяжкі психотичні порушення свідомості розвивались у хворих, які знаходились в тяжкому соматичному стані; як правило — в умовах відділення реанімації та інтенсивної терапії. Тому їх розпізнання не викликало особливих труднощів.

Своєчасне розпізнання психічної патології, яка не супроводжувались порушеннями свідомості, являло значні труднощі. Складною та проблематичною була діагностика розладів, що не проявлялися грубими та явними порушеннями поведінки, в особливості при відсутності психіатричного анамнезу або в випадках, коли хворий приховував його. Хворі із іпохондричними висловлюваннями та своєрідними соматичними відчуттями часто не викликали сторожкості, однак іноді такі явища виявлялись проявами психозу. В цих випадках психіатр викликався із значним запізненням.

В той же час, значне занепокоєння у лікарів-інфекціоністів викликали хворі, які наносили собі самопошкодження. Такі вчинки завжди розцінювались як суїцидальна спроба. Незважаючи на висновок про відсутність психотичних розладів, від психіатра-консультанта вимагалась госпіталізація в психіатричний стаціонар.

В разі наявності тяжких порушень свідомості психіатр рекомендував, як правило, продовження лікування в умовах інфекційної лікарні при посиленому нагляді. Однак в випадках деліріозних станів тактичні питання не могли бути вирішеними з такою однозначністю. В цих випадках консультативне рішення має бути заснованим на оцінці соматичного стану пацієнта та епідеміологічних міркуваннях. Коли хворий не являє епідемічної небезпеки та не потребує інтенсивної терапії, можлива госпіталізація в психіатричний стаціонар. Якщо соматичний стан хворого є тяжким і він потребує невідкладних реанімаційних заходів, то навіть при помітних психічних порушеннях, при вираженому психомоторному збудженні є доцільним продовження лікування в умовах відділення реанімації та інтенсивної терапії інфекційної лікарні; при цьому може бути додатково організований психіатричний пост із залученням спеціально підготовленого персоналу.

В тих випадках, коли після перенесеного тяжкого екзогенного розладу та при покращенні соматичного стану у хворого спостерігаються стійкі когнітивні порушення (корсаковський синдром та ін.), також доцільна госпіталізація до психіатричної лікарні.

Серед факторів, що ускладнювали прийняття консультативного рішення психіатром, слід відмітити недостатню увагу інфекціоністів до психіатричного та наркологічного анамнезу при надходженні хворого в стаціонар. При погіршенні стану хворого та виникненні порушень свідомості з’ясування цих даних було вже досить утрудненим. Навпаки, адекватно зібрані інфекціоністами анамнестичні відомості дозволяли психіатру-консультанту своєчасно діагностувати фебрильну шизофренію та гострі інтоксикаційні психози. Утруднює діагностику також те, що лікарі інфекційної лікарні описували психічні порушення у хворих суто формально, відзначаючи, як правило, лише те, що хворий дезорієнтований та «поводиться неадекватно».

Отже, в сучасних умовах, коли гострі психотичні стани у інфекційних хворих не є частим явищем, існуючи недоліки в їх діагностиці мають переважно організаційний характер. Є необхідними вища психіатрична сторожкість лікарів-інфекціоністів, ретельний облік відомостей щодо поведінки хворих, одержаних середнім персоналом. З іншого боку, консультуючий психіатр повинен мати чітке уявлення про соматичний стан хворого та епідеміологічну характеристику хвороби. За нашою думкою, адекватне вирішення цих проблем є можливим при наявності постійного психіатра-консультанта, найкраще — якщо він працюватиме як штатний співробітник інфекційної лікарні.

Адреса для листування:
editor@psychiatry.ua


© «Новости украинской психиатрии», 2001
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211