Стани психічної дисфункції, зараховані до проявів психопатологічного діатезу [1, 2], як такі є ознаками схильності до ендогенних психозів, і тому можуть з деякими допущеннями розглядатися як потенціальні предіктори захворювання. В зв’язку з цим постає питання про те, як щільно вони пов’язані з характером майбутніх психопатологічних розладів. Питання це вивчене не досить повно, й до того ж однобічно, бо в дослідженнях діатезу досі розглядалися майже виключно хворі на шизофренію.

Наше дослідження присвячене зіставленню зв’язків між формами проявів діатезу й формами продромальних порушень при афективних розладах (маніакально-депресивний психоз та циклотимія) й шизофренії. Вихідні визначення форм діатезу й продромальних розладів були запозичені з класифікації, розробленої О. П. Коцюбинським [2]. Форми проявів діатезу за цією класифікацією вже були описані нами; тепер доцільно зупинитися також на основних варіантах продромальних станів. Було виділено шість основних форм.

1. Дискордантна форма. Складається з неузгоджень між мисленням й афектом, суперечності прагнень, бажань та емоцій; дискордантність може зовні виявлятися в окремих немотивованих діях, безглуздих чи недоладних вчинках.
2. Форма з інтенціональними розладами й епізодами астенії. До неї зараховано послаблення психічної активності; порушення селективності уваги, трудність зосередження, засвоєння й переробки інформації, формулювання думок, а також чуття втрати спонтанності й активності мислення. Епізоди астенічних проявів включають підвищену стомлюваність, зниження працездатності, дратівливість, порушення сну.
3. Аутистична форма. Включає признаки первинного аутизму: втрату чи зниження потреби у спілкуванні, брак чуття симпатії та «емоційного резонансу», у більш тяжких випадках активне уникання спілкування, прагнення до внутрішньої ізоляції, поринання у власні переживання й фантазії.
4. Деперсоналізаційна форма. Включає три варіанти розладів: а) елементи аутопсихічної деперсонализації (змінення образу «Я»); порушення самооцінки, пов’язане з розладом чуття єдності й простоти «Я», виділення себе з кола інших, з чуттям утрати самостійності й здібності приймати рішення; втрата звичного світосприймання; б) елементи дезавтоматизації, порушення усвідомлення власної активності, втрата звичних стереотипів і спонтанності повсякденних дій; в) епізоди алло- й соматодеперсоналізації.
5. Аутохтонна емоціональна лабільність. Сюди входять аутохтонні дистимії; дифузна погано усвідомлена тривога, позбавлена фабули й відчувана як внутрішнє напруження, зниження настрою з рисами безрадісності, похмурне світосприймання.
6. Депресивна форма. До неї зараховано передменструальне напруження зі зниженням настрою й соматовегетативні еквіваленти депресії (головні болі вранці, зниження апетиту, безсоння або сонливість, коливання маси тіла, сезонна пароксизмальна тахікардія, періодичні вегето-судинні порушення з діенцефальним компонентом).

Нами досліджені 133 хворих на шизофренію (рубрики F20, F21, F23, F25 за МКХ-10) и 42 хворих ендогенними афективними розладами (рубрики F31–F34 за МКХ-10); дані оброблено непараметричними методами дисперсійного аналізу Крускалла–Уолліса й тесту медіан з допомогою програми Statіstіca (версії 5.0 и 5.1). Результати призводять до таких висновків.

1. Існують випадки, коли присутність ознак деякої форми діатезу пов’язана з більш високою вірогідністю появи ознак деякої форми продрому, ніж буває при відсутності ознак указаної форми діатезу. Можна було б спростити це твердження й сказати, що наявність деяких ознак діатезу підвищує вірогідність деяких симптомів продрому, і це було б більш зрозуміло, але було б водночас і некоректно, бо ми не маємо ніяких підстав вважати, ніби прояви діатезу впливають на форму продрому, або остання залежить від форми діатезу. Вірніше було б припустити спільну причину обох явищ.
2. Ознаки ранньої й проміжної форми діатезу пов’язані з підвищенням вірогідності розвитку в продромі шизофренії ознак дискордантної, аутистичної й емоційно-лабільної форм.
3. Ознаки пізнього діатезу пов’язані з підвищенням вірогідності розвитку в продромі шизофренії й афективних розладів ознак інтенціонально-астенічної й деперсоналізаційної форм, а у продромі афективних розладів ще й депресивної — тобто саме тих проявів, з якими істотно не пов’язані рання та проміжна форма діатезу. Загалом всі ці форми продрому, як і нозологічні одиниці, в межах яких вони розвиваються, психопатологічно не такі глибокі, як форми попередньої групи (в якій дискордантність й аутизм уже вказують принаймні на майбутній, а інколи може й на вже існуючий дефект).
4. Ознаки константного діатезу ніяк не пов’язані лише з емоційно лабільними рисами продрому (при афективних розладах p > 0,1, при шизофренії p близько до 1). З ознаками константного діатезу пов’язано збільшення частот проявів продромальних розладів при обох варіантах ендогенних захворювань, але при афективних порушеннях симптоми продрому менш злоякісні. Взагалі тут можна говорити про велику кількість і слабку впорядкованість зв’язків.

Таким чином, пізній діатез пов’язаний з менш злоякісними, а ранній і проміжний — з більш злоякісними проявами продрому; стосовно ж константного діатезу можна сказати лише, що його зв’язки з майбутніми проявами захворювання тяжіють до хаотичності (принаймні стосовно продромальної симптоматики).

Література

1. Шейнина Н. С. Дисфункциональные состояния в анамнезе больных шизофренией. — Автореф. дис. … канд. мед. наук. — Л., 1985.
2. Коцюбинский А. П. Значение психосоциальных факторов в этиопатогенезе шизофрении и социальной адаптации больных. — Автореф. дис. … д-ра мед. наук. — СПб, 1999.