Невпинний ріст самогубств і спроб до їх здійснення, що спостерігається в більшості країн світу, ставить цю проблему на одне з провідних місць у сучасній психіатрії. В останні роки зростає актуальність комплексного вивчення так званої саморуйнівної поведінки, як різновиду активно-захисної інстинктивної форми патологічної адаптації, до якої слід віднести й самогубства [1, 2, 4].

Серед різних аспектів проблеми самогубств лишаються не до кінця розробленими епідеміологічні питання, що в світі комплексного вивчення саморуйнівної поведінки та створення профілактичних програм з запобігання суїцидам додає актуальності означеному питанню [5, 6].

Епідеміологічний аналіз статистики суїцидальної смертності по Полтавському регіону вже здійснювався за період з 1957 по 1981 рр. [3], однак подальші дослідження в цьому напрямку не проводились.

Ми проаналізували стан суїцидальної смертності в чоловічій популяції Полтавської області за 15 років (з 1981 по 1996 рр.) і порівняли його з даними за період 1957–1981 рр.

Вивчено 6826 випадків завершених суїцидів серед дорослого населення Полтавської області, що були зареєстровані з 1981 по 1996 роки. З них чоловіками скоєно 4621 суїциди. В табл. 1 представлено розподіл суїцидальної смертності серед дорослої популяції по рокам в розрахунку на 100 тис. населення. Для більшої інформативності порівняння відображено динаміку завершених суїцидів серед чоловічого населення Полтавської області в розрахунку на 100 тис. чоловіків.

Таблиця 1

Інтенсивні показники свідчать про зростання суїцидів на 10% в загальній популяції і в чоловічій — на 15% (порівняльно з 1995 роком). Цілорічна амплітуда суїцидальної активності останніх 30 років взаємопов’язана з 11-річним циклом сонячної активності, при цьому акрофаза протягом останніх десятиріч практично не змінюється. Її максимум припадає на квітень–червень, що відповідає періоду найбільш критичних перепадів геліометеорологічних факторів і корелює з числами Вольфа.

Розподіл статистики завершених суїцидів за статевою ознакою демонструє значну перевагу чоловіків, що підтверджує загальні статистичні закономірності. В останні роки, як свідчать дані табл. 1, характерним є зростання питомої ваги чоловіків-суїцидентів, що відбиває більшу уразливість психоемоційних адаптивних фенотипічних механізмів чоловіків до соціальних стресорів. Якщо до 1981 року співвідношення жінок і чоловіків було 29% і 71%, тобто на одну жінку припадало 2,4 чоловіки, то в 1981 році співвідношення складало 25,6% і 74,4% відповідно, тобто 1:2,9; в 1993 році — 1:3,2 і в 1996 році — 1:4,7.

У відсотках розподіл самогубств в загальній популяції за віковими групами представлено в табл. 2.

Таблиця 2

Більш ніж 60% всіх самогубств скоєно в працездатному віці. Однак, при порівнянні показників за проміжки часу 1957–1981 і 1981–1996 рр., виявлено перерозподіл суїцидальної активності серед вікових категорій в бік осіб похилого віку, що відображено в табл. 2. В той же час відмічається тенденція до зниження суїцидальної активності серед молоді, переважно в групі 20–30-літніх, що підтверджує дані щодо максимальних соціально-адаптивних можливостей ЦНС цієї вікової групи.

Як видно з табл. 1, за останні 15 років пік самогубств припадає на період 1981–1985 рр.; з 1986 по 1989 рр. спостерігався спад з наступним зростанням до 1990 р. і піком, що припадає на 1994 р. Згідно з даними статистичного бюро Полтавської області, збільшилось розшарування між кількістю самогубств в місті й на селі. Якщо у 80-і роки співвідношення було 1:1,4, то в 90-і роки — 1:1,7. Це, очевидно, свідчить про зростання соціальних причин суїцидів, більшу патріархальність укладу в сільській місцевості, що надає можливості більше стандартизувати загальні адаптаційні механізми і відповідно знижує потенційні можливості соціальної неспроможності.

За способом реалізації завершені суїциди розподілились наступним чином: самоповішення — 87,5%; отруєння угарним газом, лікарськими препаратами, засобами побутової хімії — 6,1%; падіння з висоти — 1,9%; дія вогнепальної зброї — 1,4%; дія гострих предметів — 0,7%; залізнична травма — 0,7%; електротравма і самоспалення — по 0,2%. Якщо до 1981 року 25,4% осіб, що скоїли самогубство, страждали на різні психічні хвороби і перебували на обліку у психіатра, то в 1995 році, за даними обласного бюро статистики, таких було лише 2–3%.

Згідно з даними обласної станції швидкої допомоги, на 1 завершену спробу самогубства в останні роки припадає до 10 незавершених, що формують контингент населення, який потребує послуг невідкладної суїцидологічної служби внаслідок високої вірогідності скоєння повторного суїцидального акту.

Аналіз результатів дослідження відбиває загальнопопуляційні тенденції суїцидальної активності з характерною динамікою, свідчить про необхідність реорганізації традиційної системи суїцидальної статистики, яка повинна враховувати стан циркануальних факторів.

Література

1. Амбрумова А. Г. Психология самоубийства // Социальная и клиническая психиатрия. — 1996. — № 4. — С. 14–20.
2. Визначення поняття «самогубство» та його диференціація з іншими випадками смерті: Методичні рекомендації / Уклад. С. В. Жабокрицький. — Київ, 1996. — 18 с.
3. Сонник Г. Т. Эпидемиология, патоморфоз, диагностика и лечение депрессивных состояний с учётом гелиогеофизических факторов. — Автореф. дис. … д-ра мед. наук. — М., 1988. — 32 с.
4. Чабан О. С., Венгер О. П. Психологічна модель суїцидальної поведінки // Проблеми екстремальної психіатрії: Матеріали науково-практичної конференції «Платоновські читання». — Харків, 2000. — С. 135–136.
5. Gabrielsen G., Gottieb P. Criminal homicide trends in Copenhagen // Studies on Crime and Crime Prevention. — 1992. — Vol. 1. — P. 106–114.
6. Kerfoot M., Harrington R. Brief home-based intervention with young suicide attempters and their families // Journal of Adolescence. — 1995. — Vol. 168. — P. 38–42.